|
|
Пишет Apocalypse Won (![[info]](http://lj.rossia.org/img/userinfo.gif){kind=small} harllatham)@ 2020-12-01 15:20:00 |
 |
|
 |
|
|
|
|
|
|
 |
|
 |
Хто пройшов Садгору, виживе і в Бухенвальді
https://www.dw.com/uk/yurii-andrukhovyc
Колись, через багато років після служби у війську, в іншому житті та світі, я написав про Садгору, що "провмирав там шість найжахніших місяців". Такого слова - "провмирати" - в мові немає, це семантичний дисонанс. Можна вмирати, а можна і прожити. Провмирати - щось таке, ніби "жити, з дня на день умираючи, але не вмерти". Хоч і це пояснення не цілком точне. "Вмирати" у нашому, садгірському сенсі означало "мучитися", "cтраждати". Саме тому сержанти й офіцери з першого дня нашого потрапляння до садгірського пекла підбадьорювали нас однією й тією ж порадою: "Вішайся!"
Умираєш? Вішайся!
Який це могло мати стосунок до обороноздатності держави, я досі не вловлюю.
Але чи не найбільше закарбувалося в пам'яті безглузде відчищання дощаної підлоги у спальному приміщенні нашої роти уламками битого скла і зламаними лезами для гоління. Протягом дня підлога встигала почорніти від наших густо нашмірованих чобіт, і вночі нас примушували всю ту чорноту зішкребти, аби назавтра знову було що забруднювати. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: швидше закінчимо - швидше відіб'ємося. Закінчимо о другій - ляжемо о другій, закінчимо о п'ятій - відповідно, о п'ятій ляжемо.
37 років по тому зі мною трапляється ось що. На шляху до Садгірської синагоги ми проїздимо повз рештки, переважно недоруйновані, моєї учебки. Її, як і артилерійський полк у Чернівцях, виявляється, свого часу ліквідували. Принагідно я дізнаюся від супровідника, що коли зносили садгірські казарми, під дощаним настилом підлоги відкрилися покладені горизонтально мацеви, юдейські нагробні плити. Колись їх позвозили з розташованого неподалік садгірського цвинтаря і… використали на будівництві наших казарм. Комусь це здалося прагматичним і, може, навіть дотепним рішенням.
Коли ми шкребли ту прокляту смердючу підлогу, ми навіть і не здогадувалися, що якимось одним сантиметром нижче поховано цілий світ.
https://www.dw.com/uk/yurii-andrukhovyc
Колись, через багато років після служби у війську, в іншому житті та світі, я написав про Садгору, що "провмирав там шість найжахніших місяців". Такого слова - "провмирати" - в мові немає, це семантичний дисонанс. Можна вмирати, а можна і прожити. Провмирати - щось таке, ніби "жити, з дня на день умираючи, але не вмерти". Хоч і це пояснення не цілком точне. "Вмирати" у нашому, садгірському сенсі означало "мучитися", "cтраждати". Саме тому сержанти й офіцери з першого дня нашого потрапляння до садгірського пекла підбадьорювали нас однією й тією ж порадою: "Вішайся!"
Умираєш? Вішайся!
Який це могло мати стосунок до обороноздатності держави, я досі не вловлюю.
Але чи не найбільше закарбувалося в пам'яті безглузде відчищання дощаної підлоги у спальному приміщенні нашої роти уламками битого скла і зламаними лезами для гоління. Протягом дня підлога встигала почорніти від наших густо нашмірованих чобіт, і вночі нас примушували всю ту чорноту зішкребти, аби назавтра знову було що забруднювати. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: швидше закінчимо - швидше відіб'ємося. Закінчимо о другій - ляжемо о другій, закінчимо о п'ятій - відповідно, о п'ятій ляжемо.
37 років по тому зі мною трапляється ось що. На шляху до Садгірської синагоги ми проїздимо повз рештки, переважно недоруйновані, моєї учебки. Її, як і артилерійський полк у Чернівцях, виявляється, свого часу ліквідували. Принагідно я дізнаюся від супровідника, що коли зносили садгірські казарми, під дощаним настилом підлоги відкрилися покладені горизонтально мацеви, юдейські нагробні плити. Колись їх позвозили з розташованого неподалік садгірського цвинтаря і… використали на будівництві наших казарм. Комусь це здалося прагматичним і, може, навіть дотепним рішенням.
Коли ми шкребли ту прокляту смердючу підлогу, ми навіть і не здогадувалися, що якимось одним сантиметром нижче поховано цілий світ.
