harllatham: jaku-sranu-prosraly

harllatham
2021-07-01 11:26 (ссылка)

Юрчак каже, що радянські люди напівсвідомо поділяли світ на «своїх» («нормальних людей») та інших. Слово «свої» часто зустрічається у спогадах про ідеологічні ритуали пізнього соціалізму та у щоденниках того часу. Цікаво, що і в незалежній Україні різні організації вживають у своїй назві слово “свої”, підкреслюючи свою відстороненість від офіційної держави.
Формальною метою комсомолу, каже Юрчак, було формування «особливої спільності радянської молоді, об'єднаної комуністичною свідомістю». Він вважає, що комсомол справді сформував «особливу спільність», але об'єднувала її не комуністична свідомість, а певне ставлення до ідеологічного дискурсу. «Свої» люди не сприймали цей дискурс буквально: могли водночас вважати себе «вірними ленінцями» і вміло ухилятися від безглуздих доручень райкому.
«Нормальні» «свої» люди, наприклад, відчували певний антагонізм як до радянських активістів, так і до дисидентів. «Активістами» автор називає тих, хто сприймав радянський дискурс буквально і справді намагався жити «по-ленінськи» і «по-комуністичному». Юрчак наводить приклад комсомольця, який цілком серйозно вимагав дотримуватися принципу «демократичного централізму», прописаного у статуті комсомолу. Він усім заважав своєю принциповістю, його безрезультатно намагалися «поставити на місце» і зрештою вигнали з організації.
В інших спогадах йдеться про комсомольську керівницю, яка справді вимагала дотримуватися всіх формальних правил, чим дуже псувала життя підлеглим. Але таких «ідеалістів» було мало.
Небагато було й «дисидентів» — себто людей, які свідомо критикували систему з принципових позицій. Такі подекуди траплялися, але «нормальні люди» вважали їх диваками. Не те, щоби проти «дисидентів» щось мали, але їхні ідеї здавалося дивними і нецікавими.
А подекуди такі «ненормальні» заважали. Наприклад, усі «нормальні люди» не любили платити комсомольські внески та намагалися від того ухилитися. Але коли один хлопець відмовився їх платити принципово, з ідейних міркувань, це почало дратувати: через його позицію могли зробити догану комсоргові, який був «своїм», або й піддати цілу групу нудній виховній роботі.
Дехто з «нормальних людей» порівнював «дисидентів» із героями Достоєвського — «навіженими», про яких цікаво читати в книжці, але з якими краще не перетинатися у реальному житті.
Коли в середині 1980-х молодий інженер спробував розповсюджувати дисидентську статтю, яка засуджувала війну в Афганістані, то колеги з науково-дослідного інституту вирішили, що він психічно хворий. Їм і на думку не спадало, що той «дивак» намагався захистити і їхні інтереси, адже на тій безглуздій війні марно гинуть тисячі їхніх співвітчизників. Натомість вони, люди з вищою освітою, щиро не розуміли, навіщо той «ненормальний» мутить воду.
Як тут не пригадати «Населений острів» Стругацьких, де тоталітарний режим називає «виродками» всіх, у кого болить голова від офіційної пропаганди? Або їхню ж «Спробу втечі», де дисидентів називають «людьми, які прагнуть дивного»?
Юрчак припускає, що як «активістам», так і «дисидентам» закидали ту саму ваду: ті й ті сприймали радянський дискурс занадто буквально. Тільки перші намагалися йому слідувати, а другі — протистояти. «Активісти» вірили, що все, що говорить влада — правда, дисиденти — що це брехня. «Нормальні» ж люди відчували, що офіційні промови — поза правдою і брехнею, а отже, шукати в них буквального сенсу — цілком марна річ. А треба натомість жити «нормальним життям».
Цікаво, що політично активні українці довго чули у свій бік уже в незалежній Україні: «Та вони ж усі однакові, їм би до корита дорватися».

(Ответить)

Іконографія та тринитарна догматика

harllatham
2021-07-01 11:39 (ссылка)

Наприклад, було затверджено кілька стандартних зображень Леніна, які навіть пронумерували. Малювати плакати з Леніним якось інакше було заборонено. /.../
Книжка пояснює, що радянська ідеологія базувалася на трійці «Ленін-Партія-Комунізм», де Ленін був основою основ, комунізм — метою, а партія — засобом, який вів від Леніна до комунізму. Кожна людина, яка застала СРСР, пам‘ятає, що Ленін мав практично релігійну функцію. Партія мала цінність лише тоді, коли «продовжувала справу Леніна». Тому в будь-яку промову треба було вкласти ленінську цитату. У голов

(Ответить)

harllatham
2021-07-01 12:28 (ссылка)

Певну «внєнаходімость» ми яскраво побачили під час російської агресії на Донбасі. Значна частина тамтешніх мешканців виявилися начебто загублені у просторі і часі, свідомо уникаючи будь-якої політичної і суспільної активності протягом всього свого життя. Можливо, на Донбасі ця радянська «внєнаходімость» залишилася без змін і після розвалу Союзу — після бурхливих подій люди повернулися до звичної моделі життя. Але це лише наше, а не Юрчака, припущення.

(Ответить)

harllatham
2021-07-01 12:45 (ссылка)

Чимало досліджень брежнєвського СРСР оцінюють ситуацію бінарно: «брехня vs правда», «влада vs прості люди», «підтримка системи vs протистояння режимові», «ідеологічна несвобода vs внутрішня свобода» тощо. Юрчак не згоден із таким підходом. Він наголошує, що, мовляв, більшість радянських людей були не проти системи, але й не за. Вони не сприймали партійну пропаганду буквально, а отже, не йшлося й про «правду проти брехні».
Від себе додам, що для влади це мало бути зручно: аморфна маса, яка не ставить зайвих запитань, не протестує, але й не лізе буквально виконувати «завіти Ілліча» чи Моральний кодекс будівника комунізму. Такі можуть травити анекдоти цілий робочий день, але проти влади не підуть. Можуть провести політінформацію лише на папері — але чесно вийдуть на «демонстрацію» із тими плакатами, які їм дадуть. Але водночас такі люди не були по-справжньому віддані ані системі, ані її ідеології.
Варто, одначе, пригадати, як така система виникла. Якщо якась людина таки починала ставити зайві запитання, то потрапляла в «дисиденти» — її цькували, затуляли їй рота, а нерідко й заарештовували чи відправляли до «психушки». Щойно «зайві» запитання дозволили, а у пресі з‘явилася реальна критика, то виявилося, що «аморфна маса» — не така вже й аморфна. Люди відразу ж стали сумніватися і дискутувати, а по цілій імперії почалися справжні мітинги.
Щоправда, потім прийшло масове розчарування. Мало хто розумів, що економічна та соціальна криза 1990-х була результатом не свободи, а десятиліть радянського занепаду: радянські підприємства працювали у збиток, громадське суспільство довелося створювати з нуля.

(Ответить)