„ПРЕВЕД, МЕДВЕДчук!”
(написано для тижневика "Контракти")

Ходити в кіно знову не так цікаво як дивитись у телевізор. Життя – і в Україні, і у світі – набагато цікавіше, вигадливіше й драматичніше за пригоди американського хлопця, який тільки що й робить як рятує світ. Ми стали дорослішими й не віримо більше примітивним коміксам – супермени не повертаються... Та й останні події остаточно переконують – сильних і відповідальних політиків у принципі не існує.

Ну, погодьтеся! Президенту не вистачило року надзвичайних повноважень і величезної довіри, щоб продемонструвати свої принципи та менеджерські здібності. Ділом, а не словом.

Прем’єр-міністру з зовнішністю та харизмою, якій би позаздрили голлівудські зірки й телепроповідники, не вистачило семи місяців, щоб, крім кількох криз, зробити бодай ще щось.

Політика знову стає сферою, де нам, непрофесіоналам, робити нема чого. Майданівський оптимізм, коли сотні тисяч людей вважали себе особисто причетними до формулювання й вироблення державної політики, у далекому історичному минулому. Депутати і чиновники грають свої ролі в абсурдистських самодіяльних п’єсах. Народ раз-по-раз промовляє „не вірю!”, але робить це напрочуд тихо. Грати роль „масовки” у фарсі під назвою „Гаряче літо 2006-го” нікому не хочеться...

Справді, два „проффесори” – Янукович і Зварич – відтепер „скованные одной цепью, связанные одной целью…”. Або ще сюрреалістичніша картина – одну урядову лямку тягнуть польовий командир Майдану Луценко і донецький „бригадир” Джарти. І це, пардон за недоречний каламбур, не жарти.

Звичайно, критики на адресу нової кабмінівської команди лунатиме чимало. Очевидно, найм’якше виглядатиме згадування безсмертного (Романе Петровичу, привіт!) квартету з байки Івана Крилова.

На тлі помаранчево-біло-блакитної команди „Проказница-Мартышка, Осел, Козел да косолапый Мишка” виглядають зіграними „Віртуозами Москви”. Там хоч би мета була спільна. А тут кожен бореться за персональне політичне виживання або має мету збільшити статки. Або перше й друге водночас.

Бо на здоровий глузд об’єднання вужа та їжака не тягне. Хто кого хоче обдурити? Не можу вважати переконливим твердження глави держави, що злука заходу й сходу відбулася на основі принципів т.зв. „універсалу”. Ми пам’ятаємо, яка доля чекала на численні „декларації” та „хартії” Майдану. А тут звичайний собі папірець, який ні до чого не зобов’язує, в обмін на реальну владу прем’єру Януковичу та повсталим з попелу кучмівсько-донецько-есдеківським вихованцям. ТАК, Ющенко?...

ПРЕВЕД, МЕДВЕДчук! Так і хочеться модно вигукнути, вітаючи пришестя до складу третього кабінету президента Ющенка „Не Таких” Юрія Бойка та Папієва – фігурантів недоведених до логічного завершення кримінальних справ. Останній, до речі, працюватиме в уряді не як „лицар червоної троянди”, а як носій селянського серпа та пролетарського молота.

Що поробиш, комуністи в Україні не гидливі – беруть, що дають, і ще й добавки просять... І якщо міністр праці Папієв хоч би ідеологічно близький, то міністр АПК Мельник дістався товаришу Симоненку прямо зі списку цілком антикомуністичної Української Народної партії. Кажу ж вам, політики в Україні аж надто гутаперчеві – вчора вась-вась із Медведчуком і Хмарою, а сьогодні з Грачом та Гуренком...

„Другие по живому следу/ Пройдут твой путь за пядью пядь./ Но пораженья от победы/Ты сам не должен отличать...”. Ясно, що працівникам президентського секретаріату не до декламації поезій Бориса Пастернака, але ж не можна бути такими... диваками.

Приміром, чоловий чиновник Іван Васюник суспільного розчарування не бачить і порівнює Ющенка з Авраамом Лінкольном: „Президент – чудесна людина і, взагалі ж, мудрий, але йому не вистачає волі і прагнення, і боюся, що в нього немає сил правити країною”.

Звичайно, після таких одкровень у будь-якій іншій, нормальній країні бюрократу довелося перекваліфіковуватися в "управдоми". Бо історію пан Васюник вчив погано. Переможець Громадянської війни, батько демократії, об’єднувач американського Півдня та Півночі (аналоги наших Сходу та Заходу) був виклично вбитий у театрі. І за цим убивством стояли найближчі соратники, члени уряду...

Ні, все-таки добре, що новітня українська історія розвивається у жанрі фарсу. І стежити за нею можна без брому.