|
| |||
|
|
Плакав тихо, що ледь було чути... Сумував він за жовтим листком. Чи за вітром? - не можу збагнути... Може, щось він сказати хотів? Про любов розповісти баладу. Про самотніх дівчат, юнаків... І про дружбу, і вірність, і зраду... Безліч крапель упало на скло. Опинилися дві зовсім близько... Раптом злились вони у одно і побігли долать разом відстань... Ще дві впало... А близько ж то як.. І висіли так поруч без руху... Не могли вони злитись ніяк... Все чекали - не стало їм духу.... Раптом третя побігла в їх бік. Зачепила одну - і помчали... Упустила свій шанс вже навік ота друга.. задовго чекали... До вікна злинув дощ з верховіть, Він молив, він благав усіх слізно: "Коли любите - час не тягніть, може бути занадто вже пізно..." |
|||||||||||||