Магістерство
Все пройшло дуже гарно, дуже душевно, дуже щиро, відкрито.

В залі вченої ради всі, хто говорили вступне(і не лише вступне)
слово, говорили його, здається, від душі, з почуттям. Кожне
"слово" було до щиму в серці знайомим і характерним для кожного
говорившого. Затягнутість, плавання в перспективах Романенка,
витонченість фраз Панкратової(з цитат "в две тысячи-следующем
году"), позитивызм, статистична спрямованість, деяка пафосність
Яковлевої, захоплені очі, що плавали десь під гарною розписаною
стелею зали очі Подлаччікова, щирість, прямота, чуйність Селіна,
душевність, виразність, глибина слів Діми Скляренка, виступ тата
Міши Виноградського--все це не могло не справити глибокого
враження.

Жвава складова--брак мантій та шапок з китичками, які доводилось
бадьоренько зтягувати з себе і передавати ближньому. Я мало не
пішла отримувати диплом в мантії, яку вдягла на виворіт.

Приємна атмосфера, доброзичливість персоналу "Альма Матері",
справді відповідна нагоді обстановка, позитивний настрОй
присутніх--деталі, що глибоко мене втішили. І, думаю, не лише
мене.

Мантії зібрали(всі мантії) і акуратно склали. Диво.

Кораблик--це не попсово. Це відкриття для мене. "Каштан 2"--дуже
затишний катерок, приємно прибраний з купою доречних дзеркал,
через які перед тим, як проходити десь, доводилось виставляти
руку вперед, щоб переконатись, що не поцілиш лобом у скло;
кольорові повітряні фіранки, квітчастий килимок додали багато
затишності.

Купа викладачів, що погодились плавати з нами--це диво. А про
те, як Романенко грав на гітарі, співав романси, а Скляренко
танцював, я взагалі мовчу. Взаємодія та взаєморозуміння наукового
керівника зі своїм підопічним, що вийшли за межі наукових. Співочий
тост Селіна на добрих 20 хвилин навряд лишив чиєсь серце без щирої
посмішки. Стусь, що запалював на танцполі. Цим його знаємо, Цим
його довго пам*ятатимемо. Щодо Світлани Миколаївни Парамонової та
Віктора Григоровича Бондаренка мовчу. Вони для мене дорогі, любі
серцю. І там живуть їх світлі образи.

Взагалі, бачити обличчя знайомі до дрібниць, звичні до глибин
свідомості та підсвідомості, ТАКІ посмішки на тих обличчях--це одне
з того, чим може нагородити життя. За щось дуже-дуже-дуже хогоше.

Блискавки, що осявали вивільнені ритмічні експресивні рухи МАГІСТРІВ
ПРИКЛАДНОЇ МАТЕМАТИКИ, їх друзів та подруг, їх колишніх викладачів.
Їх
світлий приклад для наслідування, об*єкт поваги, одне з джерел
натхнення.

Такі вирази очей я побачила вперше. І відчула таке вперше. І я цього
не забуду.

Це було для мене важливо. І я отримала. Як ніколи, напевно. Це
щастя. І це мій скарб, який лишу каганцем в надрах душі.