ЗАЛІКОВКА
Невелика синя книжечка з колись золотими, а зараз—ледь помітними, коричневими літерами на палітурці. Дивний символ.
Bідкриваю. Бачу потерту фотографію. Іра в депресії. Дуже хотілось до КПІ. І ніяк інакше. Печатки. „Прикладний системний аналіз”. Мало змісту було для мене в цих словах. А зараз аж надто багато. І безпосередній їх зміст, і тонни прожитого життя протягом останніх шести років. „Соціальна інформатика”. Слова. А за ними дивний професор, що розповідав на „вступі до спеціальності” якусь незв*язну маячню. Про Верховну раду, про державну економіку, ще про щось. У якого тепер пишу диплом.

Підписи. А за похилими їх петлями ніби крізь шар води перед очима постає сивий заступник декана, що, акомпонуючи собі на гітарі, виводить якийсь російський романс на дні факультету, тягнучи літери „о”. Ще одна заступниця, яка завжди рада всім і вся, яка завжди допоможе, завжди все підпише(тільки не впевнена, що так можна), що готова нести в маси свою „красивую стройную теорию”, як Данко своє гаряче серце.

„Історія та теорія зарубіжної культури”. А бачу великий амфітеатр душної, напівтемної аудиторії, сотні потилиць. Перше безцільне гаяння часу на парах, перші прогули.

Авганець-історик, якого трошки страшно. Який говорить прямо і різко. Вивчена за ніч половина курсу історії, щоб не складати іспит. А це несказанно складно для людини, що не здатна тримати в голові більше одного речення гуманітарного тексту.

Нескінченні математики. Різні. Чотири роки математики. Викладачі, що до пізньої ночі, сварячись з бабусями—вахтерами приймали розрахункові; що жартували математичними жартами, а нам, насправді, було смішно. І зараз смішно.

Маленька непомітна тренер з гімнастики, яку боялись, як вогню. Казали, віруюча. Як не можу зробити ластівку, бо в голові паморочиться від виснаження черговою чисткою організму.

„Функціональний аналіз”, на іспит з якого одразу не прийшла половина потоку. Через страшні легенди, що ходили про викладача. І враження, напевно, на все житття, від цього самого викладача, такої чуйної, такої доброї, такої позитивної, натхненої людини. Щастя, що такі ще є.

”Випадкові процеси”. Лектор з яких постійно нагадував, які ми дебіли, а практик-аспірант регулярно заманював мене до аспірантури. З тих пар я постійно бігла до ліцею і сиділа на них дико невиспана, бо ночами готувала уроки для діток.

Сидіння на підлозі під аудиторіями, обіймаючи конспект, вириваючи з нього світлі шматки розуміння. Нескінчені розрахункові, лабораторні, курсові. Насолода від отриманих п*ятірок на іспитах у улюблених викладачів. Розгубленість і розчарування, часом полегшення від інших оцінок.

Маленький, нещасний на вигляд викладач з економіки, нагальними темами для якого були ковбаса та дівки. Стенографування його лекцій руками, що, здається, були самим болем, щоб потім на семінарі встигнути підстрибнути одною з перших і прочитати йому уривок лекції дослівно. Гротеск.

Проповідник-викладач, що, точно справжній релігійний натхненик, не минав жодного необережного гурту студентів, що потрапляв йому перед ясні очі, щоб просвітити його в тому, яу потрібно жити, про що думати. Здавалось він ось-ось підійме до неба розведені руки і кудись вознесеться. Писані-переписані дивні його контрольні. Реєстри, адресація, плати пам*яті, шини адрес, даних, АЛУ, мультиплексори..

Різні почуття. Так багато, здається неможливо багато. Повага, захоплення, вдячність викладачам, щира любов до них. І до всіх по-різному. По іншому. Кожен—світла частинка душі, кожен—букетик спогадів, теплий ясний промінчик, світла посішка. Роздратування, байдужість, нетерпимість до інших. Страшенно нудні, нікому непотрібні (не знаю, кому більше—студентам чи викладачам) лекції, на які ходили по черзі. Дивна невідповідність між купкою людей в аудиторії та довжелезним списком присутніх.

На старших курссах—суцільне незрозуміло- з-якою-метою гаяння часу на парах, де лише ті, кому зовсім нема куди себе подіти.

Несподіваний контроль залишкових знань, на якому чи не єдиним завданням, і то, яке не всім і не до кінця вдалось розв*язати—відгадати, до яких предметів відносяться задачі.

Зустрічі світанків без сну над курсовими, над бакалаврським дипломом. А зараз—і над магістерським. Хороші ясні і світлі світанки. Заглушливо гучні.

Посиденьки до пізнього вечора(до якого не так довго лишалось після закінчення пар) на лавках під корпусами, благо яких наставили море на тілі Альма Матер.

КПІ—це не освітній заклад. Це спосіб життя. І жоден студент Нархозу чи ГВФ, що часто вже в першій половині дня йдуть зі своїх ВУЗів, відсидівши 4 пари без перерви, не зрозуміює цього.

І все це на тлі великих, похмурих, сірих, часом аварійно-небезпечних корпусів, що є такими рідними і затишними в той же час. Площа Знань, що багато разів в житті по доброму мене зустрічала. Ще дитиною, коли приїжджала з батьками до зоопарку; ще тоді підсвідомо відчувала її дивну магічну привабливість для себе; переляканим підлітком після 8-го класу, коли вступила до ліцею „КПІ”; на останній мій шкільний дзвоник, коли випустила кольорову кульку без крихти суму в небо над рідною Площею Знань; на свій перший День першокурсника, на перші і останні дзвоники моїх діток. І ще багато разів, коли було сумно чи просто хотілось подумати. Сніжними холодними зимовими вечорами, погожими тихими літніми днями. Це моє місце сили Місце, що знає мене і приймає мене.


Все це вистрибнуло, викотилось, вилетіло з маленької заліковки. А образи все яскравішають і ширшим натовпом постають на розграфлених сторінках. Здається, закрити її вже неможливо, занадто великий і потужний потік спогадів.


Але добре те, що не маю жалю чи бажання сказати „хочу назад на перший курс” Ні, не хочу. Все, що було—все моє. Моє життя, мої почуття, мій досвід. То є я. А зараз настав час рухатись далі. З любов*ю в серці, зі щирістю. З цікавістю і з повною душею ідей та захоплення


Я люблю КПІ, і, думаю, ще не раз прийду під його легке затишне велетенське крило. Подумати, посумувати, відчути його, любити його. Прийду і відчую, як завжди, його тиху ніжну підтримку