Сині тіні в снігах митарствують.
Небо - наче сріблястий ґрот..
Над душею всевладне царствують
дивні очі зелених нот.

подорож пішки довжиною у 60 хвилин - і маєш кайфовий визерунок із льоду на віях. такі собі неоформлені маленькі статуетки, що не дають відкрити очі. виймаєш руки з перчаток і розтоплюєш ними всю цю арт-галерею. лице заливає водою, яка знову (відразу ж) примерзає. і так - 60 хвилин.

у двох відерцях
синя вода опівночі
намарне силкується
металеві повіки склепити

люди не йдуть, люди або шкутильгають, і, скукожені наче ієрогліфи повзуть додому, або весело таранять замети, і, співаючи дурно але голосно, йдуть в наступний гандель. а чого раніше не співали? чекали на мінус двадцять?

той що певний в стіні і в дверях
і в другій годині ночі відкриває двері
додому прийшовши і шукає на стіні
вимикача

але не знаходить стіни на своєму
звичному місці і тим паче вимикача
на ній не знаходить

— стіна стоїть аж на обрії
освітлена місяцем —
...

перепади серцебиття, наповненості судин і емоційного фону робить навколишній світ особливо привабливим, бо забарвлення щохвилини змінюється. коллаж "декаданс-денс-бамс-тададамс-і-трам-пам-памс". ангели степу виринають з небуття і кружляють вечірнім небом. їх не видно бо поодинокі перехожі не підіймають голови. зябко і вітер.
по карла маркса машини наче на ралі париж-дакар, на тих етапах що йдуть сахарою. сніг підіймається від легкого дотику колес і робить за машиною шлейф як від комети, наче пісок у пустелі, чи пил на бездоріжжі під харковом влітку. тільки білий і блищить, зараза.

вже й сніг засвітили
мадонни годин
і слід залишили
один

Григорій Чубай - мій особистий дзен.
надобраніч.