Харківська Кобзарська Традиція
Історія розвитку співоцтва на Слобідщині торкається періоду масової колонізації цих земель у XVIІ-XVIIІ ст. переселенцями здебільшого з Правобережних районів України. ... Однією з важливих співоцьких груп, що супроводжували колоністів Слобідських земель були незрячі парарелігійні співці – кобзарі, лірники і стихівничі. Проте перші відомості про них, вірогідно, торкаються ще 1283 року, коли на Курщині татари захопили ватагу мандрівних старців. Із цією історичною вказівкою узгоджується свідчення харківського кобзаря Семененка, який говорив про традиційне місце зборів старечого цеху біля Курська.

Можна припустити, що незрячі співці-кобзарі були необхідними для успішної адаптації переселенців до нових умов. Ностальгічні спогади “по давнім часам, по рідним місцям”, підвищували ролю епічних співців, які своїм мистецтвом розраджували і полегшували моральний тиск нових обставин.

У “слобідській столиці” – місті Харкові – довгий час був сприятливий ґрунт для повнокровного функціонування співоцтва. Аж до кінця ХІХ століття серед постійних мешканців Харкова домінувала українська мова, переважали національний побут і народна звичаєвість. Довгий час і самі кобзарі вважали Харків “вільним городом” – містом, що славилося лояльною губернською адміністрацією і відсутністю поліцейських утисків та гонінь. Ставлення співців до “слобідської столиці” відзначали також дослідники. “В Харькове кобзарей и лирников такое множество, и так часто они теперь шляются (т.е. на следующий год приходят другие), что, кажеться, в Полтавской губернии третья часть только будет сравнительна с тем, сколько можно их видеть в Харькове, – писав П. Мартинович. – Они ходят там по дворам; базар не единственный и не лучший их заработок, а по дворам – их в Харькове любят. Один говорил мне слепец: “человек двадцять кажне літо ходить нас”. Прихильне ставлення харків’ян до співців відзначає і В. Горленко. “В Харькове слепцов очень любят, – говорить він. – Я такого города не знаю, где бы они так безбоязненно ходили, напротив: даже иногда какое-то приятное впечатление производят”

У другій половині ХІХ ст. фіксується картина майже повної “міґрації” “зіньківської” школи на терени Харківщини. ... Особливістю цієї манери було те, що “бандура ставиться на ліве коліно вертикально і притуляється якраз до серця так, щоб напрям звуку бандури та голосу був один і той самий. Підтримується інструмент від нахилу ремінцем, протягнутим через спину та плече. На народній бандурі грають обома руками як на приструнках, так і на басах”.



(У 30-х роках ХХ століття) Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. "Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. - Кого ловили на базарі, кого - на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали". Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Щоб остаточно покласти край "кобзарському націоналізму", у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П.Черемський, "Щедрик", Харків, 1994р.)

В умовах переслідувань друкованої української літератури здавна носіями українського національного самовідчуття були кобзарі. Влада звернула "увагу" і на них. Був скликаний перший Всеукраїнський з'їзд кобзарів. Декілька сотень прибулих на нього народних співців заарештували, більшість з них розстріляли. Відомий російський композитор Шостакович з обуренням писав у своїх мемуарах, що кобзарі були "живими музеями живої історії країни, що включає всі її пісні, всю музику й поезію, і всі ці нещасні сліпці (більшість кобзарів були сліпцями – авт.) були вбиті… Нападати на сліпих – що може бути нижче?"

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. в середовищі української інтелігенції відроджується бандурницьке виконавство, принципово зоорієнтоване на використання реконструйованого традиційного кобзарського інструментарію, освоєння репертуару, філософії і почасти способу життя мандрівних співців минувшини.
... Як наслідок, поступово розширюється сфера використання автентичного кобзарського інструментарію в різноманітних виконавських формах та музичних напрямках. Подібна практика культивується в ансамблях давньої музики К. Чечені (м. Київ), народної музики Ю. Алжнєва (м. Харків), Кубанському козачому хорі Ю. Булавіна, етномузичному гурті “Actus”, рок-гуртах “Вій”, “ВВ”, “Гайдамаки” тощо.



Кобзарі на вулицях сучасного Харкова:



пам'ятний камінь, встановлений на згадку про кобзарів, репресованих за радянськи часів. Парк ім. Шевченка



---------------------------------------------

С lightghost@lj и green_gale@lj мы были на первом дне двухдневного концерта, проходившем в рамках выставки "Харківська кобзарська традиція". Главноя цель Харьковского Кобзарского Цеха - реконструкция аутентичного исполнения, утраченного из-за потери исторической связи (настоящее кобзарское исскуство постигается только "от учителя - к ученику").
Нужно сказать правду - Цех в упадке, то что нам пытались показать как "реконструкцию" оказалось на деле то ли элементарной не подготовленностью бандуристов (иногда казалось что они только вчера сели учить думы, которые кое-как играли), то ли их нежеланием показывать искусство "кому попало" (но тогда зачем было устраивать этот концерт?), то ли нас поставили перед тем фактом, что процесс реконструкции аутентичного исполнения еще только на начальной стадии. На второй день мы уже не пошли, просто чтобы не расстраиваться.

Гораздо приятнее и интереснее послушать бандуриста, который в теплое время года раз в три дня играет в парке им. Шевченка недалеко от каскада. Дедушка очень приветливый и добродушный, стесняется когда останавливаешься его послушать, и только об одном просит - чтобы не курили. Потому что парк. им. Шевчанка - это не то место, где курят.

С верой в лучшее.

Офіційний сайт Харківського Кобзарського Цеху