http://katrina-texty.livejournal.com/634.html

Гість Аллаха

* Дайфулла або Дайф-Аллах – арабське чоловіче ім’я, дослівно – гість Аллаха.

Тальджа – арабське жіноче ім’я, дослівно – сніжинка.

Дайфулла* напевне знав, чим це скінчиться. Тальджа нагадувала йому далеку сніжну вершину, що зблискувала на сонці. По весіллі вони оселилися у запиленому селі Дераа, що під містом, якому більш як дві тисячі років. Тут народилися і ті їх перші семеро дітей, що померли, і ті другі семеро дітей, що вижили. Четверо синів Дайфулли та дві доньки Тальджі роз’їхалися світом, у пустелі лишився тільки середній син Ісам.

Із віком Дайфулла втрачав силу. Він уже не міг належно обробляти свій тихий сад, в якому росли маслини, персики та яблука. Пустельний вітер, що долітав з-поза межі людського житла, приносив із собою багато піску, і Дайфуллі ставало важко дихати. Відтоді він почав збиратися у путь.

Тальджа не могла не знати, що відбувається з Дайфуллою. Вона старанно варила йому міцну гірку каву, несла круглу мідну тацю із мідним кововником під жасминовий кущ, виносила тверді довгі подушки, виткані червоними, зеленими, синіми, жовтими та коричневими смужками. Їх цупка вовна була шорстка на дотик, і покручені пальці Дайфулли любили погладжувати цю поверхню. Тальджа сідала поруч і дивилася на захід сонця. Розпарений запах жасмину заколихував, і їй ввижалося далеке, ніколи не бачене море, що зблискувало на сонці тисячами перлин.

Дайфулла таки напевне знав, чим це закінчиться. Діти нагадували йому піщинки серед вітру. Він брав свою стареньку потерту рабабу і пучками торкався її струни, її грифу, її шкіри. Погляд Дайфулли губився десь у пустельних просторах, а руки грали на рабабі. Її хрипливому голосу підвивала сама пустеля, вітер гудів серед електричних дротів, а Тальджа тихо наливала міцну гірку каву. Вона високо піднімала мідний кавовник, і тонка гостра цівка гарячої кави швидко летіла прямо в мідне горнятко.

По смерті Тальджі, Дайфулла скликав своїх дітей. Мазен, Акрам та Мага летіли через океан, Мансур плив через море, Сальма їхала з-за гір, і лише Ісам прийшов пішки, бо жив поруч. Дайфулла добре знав своїх дітей, він був спокійний за них, навіть за трохи дивакуватого Ісама, котрий щодня сварився зі своєю дружиною і погрожував поїхати жити у місто. Йому просто хотілося побачити їх іще раз, хотілося зібрати їх докупи, помацати сліпими пучками їхню молоду шкіру, торкнутися їхніх повік, носів, рук, погладити волосся їхніх дітей. Він покликав був Тальджу, але згадав, що вона не прийде. Тоді Дайфулла потихеньку встав, узяв свою палицю і вийшов на вулицю.

Ні, Дайфулла неодмінно знав, чим це скінчиться. Діти його дітей нагадували йому його ж власний голос, коли він сидів під кам’яною стіною, граючи на тужливій, хриплій рабабі. Він хотів оберегти дітей своїх дітей від нещасть. Тому лагодив би їх у путь, наливаючи кожному на денце мідного горнятка по три ковточки міцної гіркої кави – кагуа мурра. Але він знав, що вони не встигнуть. На вулиці він чув знайомі голоси: то стукав коваль Тарек своїм важким молотком, ото шелестів кущик жасмину, оно сусідські діти ганяли м’яч по сухій землі, а отам кричали півні та кури, коли сусід Алі намагався впіймати котресь із них; десь глибоко позаду сварилися Ісам та Суад, там же кричало їх найменше. Дайфулла стрепенувся: хто у них – хлопчик чи дівчинка? Хлопчик чи дівчинка – він не міг згадати!..

Йому уявилася велика сіра пустеля під великим сірим небом і він у ній іде по своїх же слідах, блукає, петляє і не може на шлях вийти. Потім він бачив себе ніби згори, бачив, що сіра пустеля не мала меж, що вона була вкрита тисячами, мільйонами слідів і що посеред тих слідів блукає маленька згорблена постать.

Дайфулла прокинувся, коли щось вдарилося йому об ноги. Він нахилився і намацав футбольний м’яч. О, він добре пам’ятав, як це: грати у футбол. Спочатку ти пильно вдивляєшся у м’яч, потім так само пильно стежиш за ним, потім бачиш, як він невпинно наближається до тебе, готуєшся прийняти його, але ось його перехоплює твій товариш, він веде його далі від тебе і твоє серце калатає від полегшення і розчарування… Потім м’яч знову наближається до тебе, знову віддаляється, наближається, віддаляється, ніби дражнить тебе, заманює у свою пастку, кличе до себе: агоооов, тииии, дайфулааааа, ходиииии за мноооов, тут вееесело, тут доообре, дайфулаааа, ходіііім… – і ти біжиш за далекою примарою, за перлиною, за мильною бульбашкою, а в цей час хтось закидає м’яч у ворота.

Дайфулла напевне відчув, як хтось із дітей підійшов і мовчки зупинився перед ним. Йому потрібен м’яч, подумав Дайфулла.

- Як тебе звати? – спитав він.

- Усама, – відповіло потойбік. А потім спитало:

- А тебе?

- Дайфулла, – відповів старий трохи здивовано. Діти ще ніколи не питали, як його звати.

- Дайфулла?!!! – здивувався хлопчина. – Дайфулла!!! Як добре, шо ти тут, Дайфулла! У мене для тебе шось є. Ти тільки зачекай, не йди, я швидко, я дуже швидко, я ж бігаю найшвидше з усієї вулиці. Зара…

І хлопець кудись побіг. Дайфулла уявив собі куряву, яку підняло оте хлоп’я, із задоволенням намацав м’яч під ногами і буцнув його туди, де, за його відчуттям, мали бути діти.

За кілька хвилин хлоп’я повернулося. Воно радісно й захекано дихало, і Дайфуллі здалося, що то скляні кульки весело перемовляються між собою. Потойбіч він бачив цього малого із великими очима та солом’яним волоссям, той простягав обидві руки Дайфуллі і давав йому щось…

- Це тобі, Дайфулла, – промовило потойбіч. – Бери, це ж апельсини, аж цілих два штуки, ти їх візьмеш із собою, а коли зовсім-зовсім зголоднієш, ти їх з’їси. Там всередині у них апельсиновий сік, він дуже добре втамовує спрагу, коли ти йдеш по пустелі. Я точно знаю, я їх куштував одного разу.

Дайфулла простягнув обидві руки назустріч хлопчині. Він намацав пористу вологу поверхню апельсинів, постукав по ній нігтем, розтер твердий обрубок апельсинового хвостика і відчув радість. Він запустив руку в кишеню піджака і намацав там жменю скляних кульок.

- А це тобі, Усама, – промовив Дайфулла. – Це найкращі скляні кульки у світі, крізь них світиться Сонце.

Хлопець радісно простягнув руки, і скляні кульки весело забелькотіли, перетікаючи з рук старого Дайфулли. Усама подякував і побіг ганяти м’яч, а старий чоловік потихеньку, крок за кроком, потягнувся додому. Він ретельно вмився літеплою водою, вдягнув довгу білу дішдашу і влігся у ліжко.

У свої вісімдесят п’ять Дайфулла не міг не знати, чим це закінчиться. Він радісно усміхнувся кутиками білих очей, востаннє розтер натруджені сухі руки і згадав свою незрівнянну Тальджу, схожу на сніжні вершини недосяжних гір. Дайфулла готувався до свого походу, він мав відшукати у цьому всесвіті матір своїх чотирнадцяти дітей наново.

Пам*яті моїх бабці й дідуся - Тальджі й Дайфулли Хаддад - присвячувалося

7.02.06–11.02.06

16:08