радянські солдати-"визволителі" ґвалтували радянськіх жінок
"Вбивайте та вбивайте! У німцях немає нічого, що не мало би провини. Додержуйтеся заклику товариша Сталіна і давіть фашистського звіра в його лігвищі. Не зупиняйтеся навіть перед німецькими жінками. Беріть їх як справедливий видобуток!".

Добавлю от себя, что диалект я оцениваю как природный среднеукраинский.
===
13.05.2005 | 14:57
Шокуючий лист "Обозу". Свідок: "Ніхто з нас не міг і уявити собі, що наші солдати можуть бути такими нелюдяними"
Світлана ЕРГАНТ Коли німці відступили, ми думали, що зітхнемо вільно, але наші визволителі напали на нас і стали ґвалтувати знесилених жінок і дівчат...

Шановна редакція!
Mене дуже вразила Ваша стаття про радянських солдат. Про нелюдяність деяких визволителів я чую вже не вперше. Капустянська Олена Миколаївна, моя мати, 1934 року народження, була вивезена в 1943 році до Німеччини разом з матір’ю, де перебувала в таборі Арнсвальде (Померанія), сьогодні це територія Польщі - Хощно. Ось що вона розповідає: "Усе моє життя - це страшний шлях горя і страждань. Коли почалася війна, мені тільки виповнилося 7 років. Батько пішов на фронт. Наш будинок на Байковій горі у Києві був зруйнований, в саду упало 9 німецьких бомб. Ми з матір'ю змушені були залишити рідну оселю і направилися в Харківську область до рідних мого батька. Відтіля в 1943 році ми були з матір'ю вивезені в Німеччину.

Нас відправили в табір Арнсвальде (Померанія), де ми й утримувалися за колючим дротом. Там було жахливо, ми жили під постійним страхом за своє життя. Діти були відокремлені від своїх матерів. Я не можу без сліз згадувати про те, як мене видирали з обойм моєї матері, я думала, що ніколи її вже не побачу. Але ми могли вже потім зустрічатися після роботи. Дітей карав лагерфюрер за найменшу провину. В покарання дитина повинна була
бігти за ним, їхавшим на велосипеді, поки вона не впаде. Тоді її нещадно били, заставляли бігти знову...

Коли для табору привозили овочі, діти брали участь у перебиранні й укладенні їх у ями. Коли помітили, що один хлопчик взяв у кишеню пару морквин, за це його закопали в сараї під вугілля, щоб іншим не повадно було... Якщо під час виховних занять хтось з дітей поворухнеться або порушить тишу, лагерфюрер наказував вийти до нього і прийняти нерухому стійку: стати на носочки, руки на пояс і стояти так на напівзігнутих ногах, коліна розсунувши в сторони . Через якийсь час діти непритомніли. У сусідньому бараку жили родини євреїв, що були під особливою охороною. У двох інших бараках утримувалися жінки, серед них теж були єврейки. Люди з єврейського барака могли виходити у двір табору тільки один раз у день, їх супроводжували спереду і позаду колони по 4 збройних охоронця. До Різдва барак ставав порожнім, а потім його знову наповняли нові приречені. Ніхто з дорослих не міг бачити цих дій, тому що всі люди в цей час знаходилися на роботах, тільки деякі з дітей ставали свідками страшних подій. Ця картина в мене постійно постає перед очима! Хоч ми були ще дітьми, але вже добре розуміли, що наше життя в небезпеці, що те ж саме відбудеться і з нами. Три рази на наших очах забирали людей з їхніх бараків, потім вони вже не поверталися. Наші матері намагалися з нами навіть не зустрічатися поглядом, ховали від нас свої сльози, щоб ми нічого не запідозрили. У січні 1945 року німці почали евакуювати людей з табору. Дітей посадили на танки, а матері бігли за ними під обстрілом і бомбуванням радянських військ. 18-ти жінкам удалося лягти на землю і заповзти в льох бункера, де раніш була пральня, у тому числі були і ми з матір'ю, у такий спосіб нам удалося врятуватися.

Наші війська наступали, на підступах до Берліна, під Арнсвальде проходили страшенні бої, німці не здавалися. А ми напівживі від страху, голоду і холоду, сиділи в льосі без світла, води і їжі. Ми потрапили у вогненне кільце : біля самого бункера стояв підбитий німецький танк, що служив постійною мішенню для радянських бомб і снарядів, по нашій схованці увесь час стріляли. У мене дотепер у вухах стоїть це жахливе виття "Катюш" з однієї сторони і "Ванюш" з іншої. Цей пекельний вогонь тривав впродовж двох місяців... По ночах, коли бій стихав, жінки по черзі виповзали з бункера і повзли по снігу за водою. Це було надзвичайно небезпечно, а іноді й нездійсненне завдання, особливо для виснажених, знесилених ослаблених голодом і хворобами людей.

Не усім пощастило залишитися в живих. Наші війська, побачивши вночі при світлі ракет мішень, що рухається, відкривали вогонь. Нас залишилося 10 чоловік.

Коли німці відступили, ми думали, що зітхнемо вільно, але наші визволителі напали на нас і стали ґвалтувати знесилених жінок і дівчат...

Ніхто з нас не міг і уявити собі, що наші радянські солдати можуть бути такими нелюдяними. Це було справжнє потрясіння!”

В цьому місці не можу не привести строки поета А. М’ястківського:

“І добре нам вірити й знати,
Що вільний до щастя в нас путь,
Відважні радянські солдати
Народ наш від бід стережуть.
Ми хочемо в щасті зростати,
Міста і колгоспи ростуть,
А славні радянські солдати
Прекрасний наш край бережуть.”

“На цьому наші страхи, муки і страждання не припинилися, - продовжує розповідати Олена Миколаївна - нас, як зрадників Батьківщини, відправили у сталінський табір в Росію. Брутальне відношення, постійні допити не мали кінця. На нас дивилися не зі співчуттям і жалем, а з огидою. Підозрювали в співробітництві з ворогом, у зраді, у тім, що ми ледве не виношуємо плани скинення радянської влади.

Моя мати була остаточно зломлена. Мені було страшно на неї дивитися. У свої 11 років я була вже наполовину посивілою. Досі не можу спокійно без болю в серці чути пісні “Тёмная ночь” та “Бьётся в тесной печурке огонь”, ці пісні співали в сталінському таборі наші п’яні “визволителі” - знущальники, святкуючи Велику Перемогу, а нас при цьому били важкими солдатськими чоботами.

У Київ нам дозволили повернутися тільки через 2 роки, коли цього домігся мій батько-фронтовик, тричі поранений, інвалід війни. Ми втратили усе: повагу, довіру, надію. Усі двері перед нами були закриті. Люди з КДБ продовжували викликати, допитувати і мучити мою матір. Я рано втратила свою матір і дуже рано подорослішала. Від цих спогадів постійно стоїть ком у горлі, болить серце, позбавляє сну і спокою, забирає останні сили. Нервові розлади дають про себе знати все життя."

Радянські війська, на нових для них землях, поводилися стосовно цивільного населення дуже жорстоко. Рольф-Йозеф Ейбихт пише: "Незабаром стало ясно, що злочину з боку деяких радянських солдатів відбувалися не тільки через неведення радянського політичного і командного складу, але навіть з його подачі. В убитих червоноармійців часто знаходили в кишенях невеликі записки, розміром з поштовий конверт, у яких були написані рядки радянського письменника-комуніста Іллі Еренбурга: "Вбивайте та вбивайте! У німцях немає нічого, що не мало би провини. Додержуйтеся заклику товариша Сталіна і давіть фашистського звіра в його лігвищі. Не зупиняйтеся навіть перед німецькими жінками. Беріть їх як справедливий видобуток!".

"У цілому під контроль Червоної армії потрапило 50% населення Померанії. Було встановлено, що у всіх східних німецьких провінціях у Померанії від Одеру до Нейсе радянська влада планомірно проводила підпали та інші руйнування...

Поляки і росіяни виплеснули всю свою ненависть, що зібралася, на німців, що залишилися. Усі німці, незалежно від статі, віку і політичних переконань, повинні були бути знищені. Усі хто міг, намагалися втекти. Особливо важко в цій справі приходилося старим людям, що, найчастіше, не могли перенести ці страждання і вмирали на дорогах. У людей забирали останні пожитки, інші позбавлялися усього. Багато хто з них закінчив життя самогубством, тому що бачив ситуацію безвихідною. Не можна собі навіть уявити, скільки жінок і дівчат було жорстоко зґвалтовано в цей жахливий час".