Враг моего врага
С подачи putnik1@lj прочёл хорошую статью "Небезобидный нацизм". Особо порадовало приведенное в конце статьи стихотворение Василия Андреевича Симоненко:

Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі,
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль!» охриплими басами,
І «Ще не вмерла. . .» голосно ревли.

Де ви ішли – там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям –
Плювала кров'ю "ненька Україна"
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі Сходу не вернулись «москалі».

ТЕПЕР ВИ ЗНОВ, ПОЗВ'ЯЗУВАВШИ КОСТІ,
ТОРГУЄТЕ І ОПТОМ, І ВРОЗДРІБ,
НОВИХ КАТІВ ЗАПРОШУЄТЕ В ГОСТІ
НА УКРАЇНСЬКЕ САЛО І НА ХЛІБ.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
БО ЗНАЙТЕ: ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА –
I НЕ УМРЕ!

Как видим, даже искренняя нелюбовь к советской власти (по некоторым сведениям, явившаяся в конечном счёте причиной его гибели) не помешала честному патриоту видеть: далеко не каждый враг твоего врага -- твой друг.