без назви
Особистісний вимір будь-якої проблематики в нашій країні зазвичай аналізується і висвітлюється найменше, а тому завжди залишається поза увагою. Неувага до Людини продовжує бути характерною ознакою України, попри всі балачки про демократію, права людини і західні стандарти. Проблема пам'яті про Голодомор не є виключенням. І мова не про конкретні долі загиблих, а про нас, сьогоднішніх, про нас молодих зокрема.

Більшість свічок 27-го у моїй стрічці друзів - у галичан, і це не дивно. Залишимо поза увагою роль пам'яті у формуванні ідентичності, давайте подивимося на Людину. Тож, чому галичани? Тому що співчувати чужій трагедії (і за це їм низький уклін, не подумайте нічого поганого) значно легше, ніж, по суті, народжувати власну. Чужу - в особистому вимірі, тобто не пережиту власною родиною.

Чому умовні Схід, Південь і Центр так мало пам'ятають і так мало вшановують загиблих?

Логічно, що пам'ять має існувати на мікрорівні, в окремих родинах. Типовою для пострадянської з 21-го року України є ситуація, коли в сім'ї майже не передається пам'ять про предків. Ще двадцять - двадцять п'ять років тому не передавалася про всяк випадок, а тепер просто так, за інерцією. Тобто молода людина, як правило, майже нічого не знає. Про будь-які подробиці з життя батьків, бабусь і дідусів треба вперше запитати. Залишимо поза увагою випадки, коли контакт із найближчими родичами ускладнений через сварки і взаємні образи (а відсоток їх, думаю, величезний!). А тепер уявіть собі ситуацію, коли молода людина років 25-30-ти, з Харкова, Луганська чи Дніпропетровська одного дня приходить навідатись до батьків, і ми чуємо такий діалог:

- Привет пап.
- Привет.
- Ну как ваши, с мамой, дела?
- Да ничего, помаленьку. Ты раздевайся, проходи.
- Угу. Кстати, пап, я давно хочу тебя спросить, может дедушка или бабушка рассказывали, у нас в семье кто-нибудь умер от голода в 33-м?

Або приїздить цей юнак чи дівчина до своєї старенької бабусі:

- Привет, бабушка!
- Здрастуй, ой, як добре що ти приїхав навідати стару (обнімаються)
- Бабушка, я давно хочу тебя спросить, тем более что столько разговоров повсюду... а у тебя кто-то в семье умер от голода в 33-м?



Пам'ять милосердна, а забування - теж ліки. Мабуть, треба будувати суспільство таким чином, щоб не заважати забувати тим, кому необхідно забути, і не заважати пам'ятати тим, кому необхідно пам'ятати.