«Протягом 500 років від Сенегамбії на заході до узбережжя суахілімовних племен на сході работоргівля постачала на узбережжя мільйони невільників для транспортування за кордон, переважно до Нового Світу. Полювання на рабів спричинило поділ праці, в якому захоплення, утримання і сухопутне транспортування рабів перебувало в руках африканців, а заморська доставка, акліматизація, відбір і кінцевий розподіл рабів належав до компетенції європейців. Для задоволення американського попиту работоргівля базувалася на активному співробітництві покупців з постачальниками і на складному узгодженні діяльності обох сторін.

Слід особливо наголосити на цій ключовій позиції, оскільки історія, написана самими неволювачами та їхніми спільниками, тривалий час приховувала африканське минуле, зображуючи африканців дикунами, яким європейці принесли світло цивілізації. Така історія закривала очі на існування складної політичної економії до появи європейців і організаційну здатність, виявлену африканцями в розгортанні торговельної діяльності. Нещодавно було запропоновано цілком протилежний підхід до африканської історії з тим, аби заперечити участь африканської військової та комерційної еліти у поневоленні своїх земляків. Однак завдання реального висвітлення африканських спільнот полягає не у звинувачуванні чи виправдовуванні однієї етнічної групи перед іншою, а у виявленні тих сил, що пов’язали європейців і африканців (й інших) одне з одним у творенні світу. Людські втрати від работоргівлі залишаються незліченними; однак економічні та політичні причини й наслідки для всіх її учасників піддаються аналізу.

В Західній Африці торгівля зміцнила деякі існуючі держави, на кшталт Беніну, і покликала до життя інші, подібні до Ашанті, Ойо і Дагомеї. У дельті Нігеру вона спричинила трансформацію родоплемінних патрілінійностей у войовничі й торговельні організації під проводом визначних підприємців. Уздовж берегів Нігеру торгівля зміцнювала владу задіяних у работоргівлю місцевих трибутарних правителів, тоді як у внутрішніх районах вона призвела до формування федерації полюючих на рабів родових ліній аро. В Конго работоргівля послабила ранню державність і посприяла швидкому зростанню в Центральній Африці трибутарних військових і комерційних еліт, що прагнули торгівлі й воєн у своїх зазіханнях на схід.

У цих економіко-воєнних діях були переможці і переможені; останні, здебільшого, поневолювалися чи витіснялися на територіальні периферії, де деякі з них збереглися донині. Такою була доля лодаджаа, гурунсів, таленсів і кокомбів у прикордонній зоні між Верхньою Вольтою й Ганою. Таленсі, уславлені антропологами, сформувалися із суміші первісних мешканців країни з іммігрантами, очолюваної вождями, що полювали на рабів і становили частину верховної ієрархії вождів, що сплачували данину рабами ашанті. Іншою понівеченою зоною, створеною работоргівлею, був середній пояс Нігерії, улюблений край і для ісламських еміратів на півночі, і для работоргівців з узбережжя, котрі прагнули здобути невільників серед родоплемінних народів. На південному сході від цього пояса знаходилася країна ігбів, де загальна орієнтація на захоплення рабів з узбережжя сприяла «етнічній » спільності локалізованих родоплемінних груп, з яких постали сучасні ібо. Іншою зоною інтересів рабомисливців була прикордонна область між сучасними Анголою, Заїром і Замбією, заселена південними лундами, з яких ндембу стали найвідомішими в антропологічній літературі. Тут епігонські вожді лундської еліти здобули нове економічне і політичне життя в другій половині XIX ст., перетворившись на рабомисливських агентів овімбундських работоргівців.

Оскільки Африка віддавна становила невід’ємну частку політичної й економічної системи Старого Світу, європейська експансія після 1400 р. втягла її у процеси глобального масштабу. Попит на африканських рабів змінив політичну економію всього континенту. Він дав спільний початок новим залежним державам і спеціалізованим організаціям мисливців на рабів і перетворив суспільства, описані антропологами як «ацефальні (некеровані), роздрібнені, лінійно-укладні», у ласу мішень поневолювачів. Втім ці різні конфігурації не слід сприймати типологічно окремими державами або «племенами» людей без історії. Найімовірніше, вони є різними наслідками єдиного історичного процесу. Також неможливо збагнути історію Європи без визначення ролі Африки в її розвитку й експансії. Дійовими особами того поступу були не лише європейські торговці та ділки работоргівлі, а й її африканські дилери, агенти й жертви» (Ерік Вульф, «Європа і народи без історії», Київ, 2004 рік, сторінки 234 — 235).