ЛЬВІВ. УНІВЕРСИТЕТ
Був 1955 рік, перший рік навчання в університеті...
На іноземній філології Львівського університету переважна більшість студентів на всіх чотирьох відділах — німецької, французької, англійської та філології класичних мов — походила із західноукраїнських сіл та містечок. Виняток — англійська філологія, де навчалося з півтора десятка російськомовних студентів, доньок військових та приїжджого високого начальства. На кафедрі німецької та французької філології їх було дуже мало. Усього на факультеті навчалося десь зо два-три десятки російськомовних студентів...
Загальні лекції викладали українською і російською мовами, приблизно наполовину. Російською читали зарубіжну літературу (проф. Чичерін), мовознавство (росіянка Каламова Н. А. і проф. Кротевич; цей мордував нас ученням Марра) та логіку (професор Бейліс). Вони читали свої лекції лише російською мовою, і нарікань в аудиторії не було. Однак щоразу, коли решта викладачів на загальних курсах починали лекцію українською мовою, тих два чи три десятки російськомовних студентів зчиняли галас: «Мы не понимаем!». Тоді, однак, і українці не стримувались і починали вигукувати, що й вони російської не розуміють. Дехто навіть наважувався нагадати, що живемо в Україні. Перемагали українці, бо хоч голоси їхні не були сміливі, але гомін був людніший і чутніший.
Я перші місяці також була на боці російськомовних, бо доводилося на ходу перекладати лекцію, щоб записати конспект більш звичною російською. Живучи, однак, у гуртожитку, я досить швидко опанувала українську і згодом уже не мала з нею жодних проблем. Гуртожиток дав мені поштовх до роздумувань над мовною дискримінацією: серед студентів факультету точилися гострі дебати, якщо не на національні теми, то принаймні про мовну ситуацію...
Там я познайомилася з Валентином, старшим за мене на один рік. Жив він у тому самому гуртожитку, що і я, вчився на третьому курсі історичного факультету. На противагу мені, він був уже тоді політично й національно зрілою людиною — наскільки зрілою може бути людина у двадцять один рік. Історичний факультет усе ж таки не іноземний, де жодною політикою не пахне. У нас було з ним кілька конфліктів про мову. Я питала: «Хіба не все одно, якою мовою у Львові вивіски на крамницях?». Йому було не все одно. Йому подобалося, що я любила Шевченка, й, може, тому він вважав, що я не зовсім безнадійна щодо виховання в національному питанні. Він завше купував квитки на Шевченківські вечори, а вони в той час були дуже бурхливі й національно-патріотичні. Мабуть, неабияку роль зіграло моє грецьке походження і неусвідомлена чутливість до національної дискримінації. В нашій хаті мама тихенько висміювала тих, хто зрікався свого: «Мама — грек, папа — грек, — казала вона, — а я русский человек». Отож Валентин мене успішно перевиховував.
----
Раїса МОРОЗ, "ПРОТИ ВIТРУ", Спогади дружини українського політв’язня
