Як можна бачити, в жодному з поважних лінґвістичних видань, що були вийшли протягом 1967—2005 років, мова про діалектний, «галицький» чи розмовний характер імени «Антін» не йде. З чого я роблю невтішний висновок, що це новітня мода, інспірована не серйозним дослідженням питання, а виключно провокаційною підйобкою мишебратії:
«Антон і Антін, -тона (Антонович, Антонівна), рідше Антоній (Антонійович, Антоніївна) — Антон, - Антоний», — С. П. Левченко, Л. Г. Скрипник, Н. П. Дзятківська, «Словник власних імен людей (українсько-російський і російсько-український)». — Київ, Наукова думка, 1967.
«Взаємодія літературної, книжно-писемної традицій і традиції усно-розмовної дала нам можливість вибору: Антон — Антін, Оверкій — Аверкій — Авер’ян, Єремія — Веремій — Ярема, Олександра — Олеся — Леся, Ксенія — Оксана, Ірина — Ярина — Орина — Орися та ін.», — А. П. Коваль, «Життя і пригоди імен». — Київ, Вища школа, 1988.
«Так, паралельні форми має досить значна частина імен, наприклад: Антін і Антон, Гнат, Ігнат та Ігнатій, Григорій і Григір, Костянтин і Кость, Олексій і Олекса, Панас, Опанас і Афанасій, Анастасія і Настасія, Дарія, Дар'я і Дарина, Ірина і Ярина, Наталія, Наталя і Наталка, Уляна і Оляна та ін.», — Л. Т. Масенко, «Українські імена і призвища». — Київ, Знання, 1990.
«АНТІН, AHTОH (АНТОНІЙ) лат.*; рим. родове ім'я Antonius; можливо, з гр. anteo, antao — вступаю в бій. АНТІНКО, AHTОHKO, AHTОHEЧKO, АНТОНЬО, АНТОСЬ, АНТОСЬКО, АНТОСЬО, AHTОШKO, АНТОША; ТОСИК, ТОСЬКО, ТОСЬО, ТОНЬКО, ТОНЬО, ТОНЬЧИК», — Л. Г. Скрипник, Н. П. Дзятківська, «Власні імена людей: словник-довідник». — Київ, Наукова думка, 2005.