http://m.tyzhden.ua/Columns/50/191478
А зараз варто повернутися до усвідомлення дилеми: вдавати, що з усієї історії періоду 1920–1991 років до нас мають стосунок тільки Голодомор та УПА, чи все-таки погодитися вважати своїми усі звитяги й водночас усі облуди наших безпосередніх предків, визнати відповідальність за їхні подвиги, але так само за їхні помилки й злочини (так, так, злочини!), адже вони коїлися не без допомоги місцевих кадрів, а інколи за їхньою безпосередньою ініціативою. Повторюю, про це варто говорити окремо, довго, без спрощень і спекуляцій. А поки що проміжний висновок: так, це моє свято. Тільки не в тому жанрі, який склався в компартійних кабінетах, а згодом у тусовці московських політтехнологів. А в тому вигляді, як це відбувається в Європі. Де згадують жертв, зусилля, випробування, але й вищі прояви стійкості та мужності, за які предкам не мало би бути соромно перед нащадками. Не бачу, чому й чим ми маємо відрізнятися від європейців, у цьому зокрема. Час дорослішати, а День перемоги — додатковий привід і шанс.