robofob

Валерій Корнєєв:

Років 50 тому, може й точно, а може й 51, у цей день помер химерний дід.
Звали його Франц Білявський, а точніше, Франц Йосипович, а а може й просто Франц-Йосип, і був він нашим сусідом, поляком і алхеміком. Звідки він у нас узявся, не знаю, знаю тільки, що після громадянської війни винаймав він з дружиною кімнату у моєї бабуні-вдовиці, а тоді, як дітей вже ставало все більше й більше, збудував і собі хатку. Дід Франц був, як тепер сказали б, "полівалентною особистістю": він ремонтував усю механіку, яку можливо було ремонтувати, і навіть ту, яку було неможливо. Швейні машинки, акордеони, піаніни, велосипеди, фотоапарати, патефони... У нього на горищі знайшовся підручник "Неорганічної хЕмії" 1928 року видання, який мені приніс його онук. У цей підручник я просто закохався, я з ним засинав і прокидався, ще коли у школу не ходив, і я не знав нічого прекраснішого за колби та реторти, а онук його Колька водив мене з собою на продльонку і демонстрував учителям як якусь дивину, бо я вже знав, що таке H2SO4 і що таке ангідрид, я знав загадкові слова "флуор" та "силіцій", яких не знали навіть вчителі з продльонки.
Дід Франц був алхеміком. Так вважали всі сусіди: моя бабуня подейкувала, що він мріяв навчитися робити з усього золото, тому й хемію вчив. Як вже йому дістався фотоапарат з гармошкою, не знаю -- чи доремонтував виміняний на барахолці за хліб і сало, чи хто приніс ремонтувати і вмер -- не взнати вже. Дід Франц був заповзятий фотограф.

Звісно, шляхтич, як він, не міг не вихвалятися своїми гаджетами, а оскільки плазмових телевізорів та айфонів тоді ще не було, дід-Білявський навіть здобув десь дореволюційні кінокамеру та кінопроєктор з ручкою і крутив інколи вночі кінофільми власного виробництва, змушуючи чорні тіні бігати по на стіні свого будинку.
Звісно, якщо вже можна зі старого, відпрацьованого фотографічного фіксажу добувати срібло (а фіксаж, щоб ви знали, було неодмінно потрібно здавати, а не виливати, бо це був стратегічний срібний запас держави!), то вже золото з усього теж можна було добувати, тільки потрібно було знати як. Підручники дід Франц прочитав, та й закинув на горище, бо там про таке не писали, а діти підростали, і потрібно було якось заробляти на хліб.
Дітей було п'ятеро, а може й семеро: Франц, Роман, Альфонс, Сатурніна і Галина, - я міг і пропустити когось, хто жив за річкою або помер маленький. Всі хлопці були заповзяті механіки, Альфонс вивчився на інженера, а що вже Галя -- то вона всі дідові таланти увібрала: і фотографувати вміла, і на акордеоні грала, і на провізора вивчилася. Хлопці теж на баянах грали, і якось той дивний і незбагненний мені талант переставляти пальцями по басах передавався і онукам, і правнукам, які скаженно любили цю справу, і грали потім і на гітарах, і на "йоніках", і на синтезаторах... Всі вони любили електроніку, мопеди й літаки, хімію та фізику, мріючи хоч кудись вирватися з голодної та кривої новоградської долі.
Дід-Білявський навіть розповідав своєму синові, Роману, що наче є така Чорна Книга, у якій записано, як не тільки з усього золото робити, але й як стати невидимим або й навчитись літати. Цього нам хотілось, ясна річ, напевне, найбільше в світі. Казали, що для цього тра’ вбити чорне кошеня, зварити в молоці, а потім випити те молоко, а щоб стати невидимим, -- ще й зашити у розрізану долоню суглоб від того кошеняти. Чорну книжку ту ніхто так і не знайшов у діда на горищі, тільки підручник неорганічної хемії, і вбивати безневинне кошеня просто так не наважилися, то ж ми і досі не вміємо літати і робитись невидимками, і так уже й буде до смерті.
А ще дід Франц малював олійними фарбами на клейонках романтичні сюжети: русалок, лебедів, напівоголених панянок у купальнях. Усі ці картини висіли у нього в хаті. Найголовнішою його картиною я вважаю "Лева і Тигра". Там було зображено дорогу. Дорога була частково у перспективі, а після перехрестя стирчала, як сірий стовбур. Ландшафт був пустельний, бо не потрібно було малювати дерева. Біля дороги лежав чоловік у чоботах і штанях, але без голови, з калюжкою яскраво-червоної крові, намальованою сумішшю краплаку і кіноварі. Обабіч дороги стояли Тигр і Лев. Лев, як він був Цар звірів, збирався дати Тигрові тих пзилюлів, у яких раки чи то свищуть, чи то зимують, за марне псування людського матеріалу. Лев був за справедливість -- бо хоч комусь у цьому світі треба бути справедливим.
Я б порівняв Франца Білявського з Анрі Руссо, але Руссо вже не потребує реклами, а дід-Білявський ні про яких французьких примітивістів і не знав. Шкода тільки, що картини його так і погнили по сараях та горищах, як повний непотріб. Баба Білявська (про яку ми й не знали, як її звуть, здається зараз, що Анна, а може й ні, а прізвище у неї взагалі було тільки дідове, бо до того вона була сирітка з Суслів, і прізвища взагалі ніякого не мала і документ про одруження та паспорт отримала маючи вже чи то п’ятьох, чи то й більше, діток), діда не шпетила, бо він був серйозний і важний, завжди у жилетці і з “статусним” годинником на ланцюжку в кишені, хоч би які вітри бідності не гуляли в їхній хаті.
Завдяки діду-Білявському я й досі пам'ятаю всі властивості та сполуки флуору, а його дерев'яний фотоапарат у руках Галі, Галини Францівни, зберіг найперші моменти мого життя (десь є навіть фото, де я лежу, як маленький херувимчик, голяка догори сідничками, на гарному покривалі, але я таке не буду на фб вивішувати, бо ж забанять).
Я не знаю, де похований дід Білявський, а то б сходив і вклонився йому за його химерну вдачу, яка пропікає скло часу, як флуорна кислота, роблячи його рідким і даючи змогу дотягнутися туди, в глибини, де мої батьки і його діти -- всі такі ще молоді.
Дух його і пам'ять його досі літає над Новоградом, невидимий і легший за повітря, як він і мріяв, та незнищенний, як і належить золоту алхеміків.

 

Джерело

 

 

This entry was originally posted at https://robofob.dreamwidth.org/560098.html. Please comment there using OpenID.