Покаяшиеся. Том 2. Иван Михалинюк
Іван Михалинюк

ЩАСТЯ ЄДИНЕ – ЖИТИ З НАРОДОМ

Щаслива та людина, яка живе на рідній землі, серед свого народу, має сім'ю, дітей, друзів. Ця людина радісно дивиться в своє майбутнє, майбутнє своїх дітей. Це так природно для радянського трудівника, що він навіть не помічає цього, вважає звичайним, повсякденним явищем. Інша річ, коли людина втратила батьківщину, а потім знову знайшла. Тоді вона відчуває своє щастя кожної хвилини, на кожному кроці, дорожить їм, щоб не згубити знову.
Я, бувший український націоналіст Іван Михалинюк, звертаюсь до вас, українців на еміграції, які ще не розірвали з націоналістами, щоб розповісти про себе, та хоч би гірким досвідом з власного життя допомогти вам знайти вірний шлях у житті. Я знаю, що деякі з вас у моїй розповіді знайдуть багато дечого спільного з своїм теперішнім життям. Буду дуже радий, якщо моя стаття допоможе комусь стати на правильну дорогу.
Народився я в селі Росішці, Рахівського району, Закарпатської області, в сім'ї лісоруба. Не маючи життєвого досвіду, не знаючи жодної теорії про те, як може народ здобувати кращу долю, але бажаючи принести користь своїй Батьківщині, я шукав можливості докласти своїх сил в боротьбі за ці ідеали. В 1937 році, будучи студентом Ужгородської учительської семінарії, я попав під вплив українських націоналістів і вступив до ОУН.
Відтоді я сумлінно виконував накази своїх провідників, був дисциплінованим і активним членом ОУН. За весь час перебування в ній я мав організаційні псевдоніми - «Крицяний», поручник «Малий», «Гірський», «Павло».
У 1938-1939 рр. я брав активну участь у націоналістичній військовій організації «Карпатська Січ» на Закарпатті, де познайомився з такими націоналістами як генерал Капустянський, сотник Сулятицький, Горліс-Горський (автор «Холодного Яру»), Волянський та іншими. Під їх впливом кристалізувалися мої націоналістичні антирадянські погляди.
Після закарпатської трагедії, коли мадьяри окупували Закарпаття, я опинився на еміграції в Австрії. Моїми опікунами там були відомі націоналісти. В Австрії я познайомився з полковником Сушком, сотником Ярим, Габрусевичем, зустрівся зі старими знайомими з «Карпатської Січі» Сулятицьким, Горлісом­Горським та iншими.
У 1939-1940 рр. я з успіхом закінчив у Баварії військові вишколи, організовані німцями з німецькими викладачами. Після цього я був призначений інструктором на військових вишколах емігрантів-січовиків, якими опікувалися Ярий та Сушко.
Після того, як німці окупували Польщу, я приїхав до Кракова, де в 1940 р. був призначений військовим референтом крайового проводу ОУН-мельниківців, до яких я належав після відомого розколу в ОУН.
В цей час я і познайомився з провідниками організації українських націоналістів Бандерою, Сеником-Грибівським, Сціборським, Бойдуником, Гайвасом, Баком, Кандибою, Лебедем, Ленкавським, Левицьким та інш. Більшість з них були зконтактовані з німецькими урядовими чинникамн і за дорученням німецької розвідки проводили активну діяльність, готуючись до війни проти Радянського Союзу.
У 1941-1944 рр. я був військовим референтом крайового проводу ОУН-мельниківців, що був розміщений у Львові. По військовій лінії я підпорядковувався Капустянському, по організаційній – Гайвасу. Мені підпорядкувались обласні, районні та місцеві військові референти. Я роз'їжджав по Україні, бував у Києві, Ровно, Луцьку, Дубно, Житомирі, Вінниці та інших містах. Всюди я бачив одне й те ж – тісний зв'язок націоналістів з фашистами, відкриту співпрацю, відданість окупантові. Навіть у тих знущаннях з українського населення, грабуваннях, виловлюванні тих, хто крився від відправки у Німеччину, боротьбі з радянськими партизанами і тому подібному українські націоналісти перевершували своїх шефів. Служити ворогові оунівці продовжували і тоді, коли німці вже тікали з України.
Перед вступом Радянської Армії у Львів серед членів ОУН-мельниківців була розповсюджена інструкція про методи дальшої боротьби проти Радянської влади після втечі німців. За інструкцією ще не демасковані члени ОУН мали залишатися на Україні, влаштовуватись у радянські установи, учбові заклади тощо, з метою продовження шкідницької діяльності у підпіллі на радянсьній землі. Але добровольців виявилось дуже мало, і майже всі, будучи скомпрометовані співпрацею з окупантами, повтікали на Захід. Ті, що залишились і намагалися продовжувати боротьбу проти Радянсьної влади, були заарештовані радянськими органами, інші, а також переважна більшість, розірвали з націоналізмом і почали нове життя.
Тікаючи зі Львова, провід доручив мені виїхати у Словаччину, в м.Братіславу. Там я стрівся з Гайвасом і Капустянським, які почали готувати мене для засилки на Закарпаття із завданням – керувати підпіллям ОУН­мельниківців у проведенні їх ворожої діяльності проти Радянської влади. Мені також доручалось організувати пропагандистську роботу серед населення проти бандерівців і боротись проти них всіма засобами. Через рік я повинен був повернутись за кордон, підготувавши за цей час на своє місце когось із членів ОУН, який мав би організаторські здібності і знав терен.
За час роботи в організації і особливо за часів німецької окупації я добре пізнав керівників ОУН, їх справжні погляди на майбутнє українського народу, пізнав, що являють з себе більшість з них як люди, тому в мене не раз вже тоді поставала думка, чи не зробив я помилки, зв'язавши свою долю з діяльністю ОУН. Та націоналістична дисципліна цього разу взяла верх, і я вирішив, що повинен вести боротьбу за «визволення» українського народу. Тому я дав згоду Гайвасу та Капустянському і прибув на Закарпаття.
Перше, що вразило мене – це вигляд і настрій людей. То були вже не ті українці, що боялися сваволі загарбників, які кожної хвилини могли увійти до хати і забрати майно, нізащо арештувати або відправити на роботу в чужу країну чи щось подібне. То були люди, які взяли владу у свої руки і відчували себе справжніми господарями на рідній землі. Я почав пізнавати радянську дійсність, про яку нічого не знав і тільки думав про неї погано.
На Закарпатті я зустрів лише поодиноких людей, відомих мені в минулому своїми націоналістичними поглядами. Ніякого організованого підпілля не було, та й створити його було неможливо.
Чим більше я придивлявся до дійсності, тим ясніше ставало, що обрав я не той шлях у житті. Але за плечима багато років, проведених у боротьбі проти Радянської влади, і страшно комусь відкрити свою душу, щоб розсіяти останні сумніви. Треба було ховатись від органів Радянської влади і треба було дурити своїх провідників за кордоном, щоб не поплатитись за бездіяльність, або, як вони кажуть, за зраду.
У такому стані я знаходився до 1954 р., поки не вирішив, що треба знайти шлях, щоб розрубати цей вузол. Не приставши остаточно до якогось берега та хитаючись ще у своїх поглядах, я вирішив післати людину за кордон до проводу, щоб з'ясувати, яке там становище і що можна чекати від цих людей для народу. Післав я за кордон Олексія Химчука, псевдо «Хміль». Він у свій час також був обдурений і притягнутий до організаційної роботи, як це було колись зі мною.
Те, що розповів мені Химчук, повернувшись з Німеччини, було як грім серед чистого неба. Химчук побував у Мюнхені і Римі, зустрічався з членами проводу Сулятицьким, Бойдуником, Маковецьким, Капустянським, Федорончуком та іншими, зустрічався з архієпископом Іваном Бучком і представниками західнонімецької та італійської розвідок. Майже за рік перебування за кордоном Химчук побачив, чим зараз живуть ці «ідеологи визвольної боротьби». Він побачив, що, як і в минулі часи, там є платна співпраця з чужоземними розвідками, відсутність знання дійсності на Україні, гра в організаційну роботу. До цього ж треба додати їх моральне та національне падіння, гризню між собою, наклепи один на одного, оргії, розпусту деяких проводирів.
За час перебування Химчука за кордоном шефство над ним взяв Сулятицький. Почав він з того, що зорганізував йому зустрічі з членами проводу, щоб познайомити з діяльністю проводу, тактичними та «ідеологічними» настановами організації.
У чому ж полягає ця «програма визвольної боротьби» ? Бойдуник потратив багато часу, щоб роз’яснити це. І що ж виявляється? Якщо коротко сказати про цілі ОУН, то завдання її полягає в тому, щоб за допомогою іноземних військ повалити Радянську владу на Україні і повернути землю, фабрики та заводи їх колишнім господарям, щоб поділити багатства України між «видатними» членами організації, які «заслужили» це у боротьбі за «самостійну Україну». І коли Химчук нерішуче заперечив йому, мовляв, народ цього не захоче, бо все це знаходиться зараз в його руках, Бойдуник відповів, що зараз про це не треба нікому говорити, навіть членам організації. Всe це зроблять націоналісти, коли влада знаходитиметься в їх руках. Притому з'ясував, що боротись проти Радянської влади треба методами шпигунства, шляхом диверсій тощо.
Насправді «великі» завдання! Боротись за те, щоб знову гнути шию і працювати тільки вже на нових панів – українських націоналістів. Відвертість Бойдуника остаточно відкрила мені очі, показала, про що мріють і чого домагаються націоналісти.
І все це повинно було робитися за допомогою іноземних багнетів. Мабуть, для цього ж (не кажучи вже про власні вигоди керівників проводу) треба співпрацювати з іноземними розвідками.
Сулятицький пов'язав Химчука з представником німецької розвідки, який відрекомендувався Когном. Химчук перед Когном виступав як Грицак Андрій. Перша зустріч відбулася в Мюнхені у ресторані на Марієнштрассе. Когн досконально цікавився становищем на Україні, містами, де повинні бути воєнні заводи, частини, аеродроми тощо. Він пообіцяв Химчуку допомогти повернутись на Україну, а поставив завдання збирати шпигунську інформацію, яку я повинен був пересилати Сулятицькому, Коли Химчук запитав у Сулятицького, як дивиться провід на співпрацю з німцями, той відповів, що це треба робити, тому що провід має підтримку німців. Якщо ж це буде важко робити, то рекомендував вибирати ці матеріали з газет та журналів і пересилати за кордон, щоб провід мав змогу виступати з ними перед розвідкою, як з відомостями нібито отриманими від своєї агентури з України.
Але провід ОУН заплутався у своїх справах. Співпрацюючи з німцями, провід рівночасно має контакти з американською та італійською розвідками. І всім вони продають інформацію, яку фабрикують там же на місці. Заради грошей продають і тіло і душу.
Після декількох розмов з Химчуком Когн відійшов від нього. Після цього Сулятицький вирішив погріти руки у італійців. За допомогою італійської розвідки якийсь італієць, що працював заступником консула в італійському консуляті у Мюнхені, виробив Химчуку фіктивний пашпорт на ім’я Кінкела Андреа, і Сулятицький передав Химчука члену проводу Федорончуку Василю, який мешкає у Римі. Слід додати, що у виготовленні пашпорту Федорончук брав безпосередню участь, користуючись візиткою на ім’я графа Аллята, яка магічно діяла на службовців італійського консуляту.
Перед від’їздом Химчука в Італію Сулятицький детально інструктував його, як він повинен поводитись з представниками італійської розвідки, і попередив, щоб не говорив їм про свої зустрічі з німцями, пощо не повинен був знати також і Федорончук.
У Римі з Химчуком почалася та ж сама історія, що і у ФРН. Федорончук пов’язав його з представниками італійської розвідки (їх було четверо, один з них відрекомендувався «доктором»). Їх цікавили ті самі розвід очні дані, що і німців. «Покрутивши» Химчука, італійці пообіцяли переправити його у Радянський Союз літаком або підводним човном.
Однією з головних причин подорожі Химчука до Італії була зустріч його з архієпіскопом Іваном Бучком. Цей поважний муж святої церкви повинен був благословити шпигунську роботу на Україні. Федорончук зорганізував цю зустріч, яка відбулась у Ватикані і тривала більше години. Чим же цікавився цей «святий» отець? Найбільше йому хотілось знати чи є у Радянському Союзі будинки розпусти і як більшовики ставляться, за його висловом, до «вільного сожительства». Наприкінці Бучко пообіцяв матеріальну підтримку будь-якій підривній роботі на Україні і благословив цю діяльність.
Багато часу Химчук провів у розмовах з Федорончуком. Та ж сама фальш, та ж ідейна пустота. Наче вихваляючись, Федорончук «по секрету» повідомив Химчука що з італійською розвідкою підтримують зв’язки Гайвас Ярослав і Андрієвський Дмитро. Про себе ж він додав, що співпрацює під псевдом «П'єро», яким Химчук може користуватись у випадку затримання під час перебування в Італії.
3 розмов Федорончука виходило: тільки він здібний очолити провід, що у складі проводу сидять переважно трухляві і безглузді старці, які збираються час від часу, посидять, напишуть пусті резолюції та директиви і на цьому кінець. Мельник Андрій – це тільки ім'я, за яким нічого немає; Сулятицький заплутався у зв'язках з розвідками і до того бреше тaк, що, мабуть, сам вже не знає де правда, де брехня; Мельник Антон – настільки бездарна людина, що його, за словами Федорончука, не можна було б поставити писарем сільуправи; Капустянський – це тільки декорація на зібраннях. Таку ж приблизно характеристику дав Федорончук й іншим членам проводу.
І звертає на себе увагу, що кожний, хто зустрічався з Химчуком, вважав за необхідне дати характеристику іншим у такому ж дусі. Майже кожен вважає, що він і тільки він може очолити провід. А в той же час багато з них, такі як Маковецький, погрузли в багні розпусти.
Химчук з великим обуренням розповідав мені про все бачене і почуте в націоналістичному закордонному центрі. Його розповідь остаточно підірвала мою віру в цих людей. Більше я не міг стояти поруч з ними, я розірвав з українським націоналізмом, остаточно переконавшись в його ворожій антинародній природі. Зараз, коли український народ, разом з усіма братніми народами Радянського Союзу будує нове щасливе життя, я не можу стояти осторонь. Я твердо вирішив йти шляхом мого народу.
Коли тепер я дивлюсь на своє націоналістичне минуле, переді мною постають картини брудної історії, творцями якої були горезвісні провідники ОУН, котрі за рахунок крові українського народу намагались поправити свої особисті справи. Так було за часів гітлерівської Німеччини, так воно є і зараз, коли всі ватажки ОУН без винятку залежать від розвідок капіталістичних країн і виконують їх брудні завдання проти нового, соціалістичного світу. Пригадую 1939 рік – напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, - коли у Кракові скупчилось чимало українських націоналістів, що втекли із Західної України або прибули з Німеччини та інших країн. Була створена ціла система різних українських бюро, «українських допомогових комітетів», УЦК і таборів, де перебували українці. На чолі цих інституцій стояли Бойдуник Осип, Сушко Роман, Кубійович Володимир та багато інших німецьких слуг, які мали спритність випхатися наперед. Всі вони мали безпосередній контакт з представниками німецької воєнної розвідки «Абверштелле-Краків» полковником Бізанцем та майором фон-Тарбуком. За їх завданням Сушко, Кубійович, Бойдуник підбирали відповідних членів ОУН і, обплутавши їх облудною націоналістичною пропагандою, направляли на вул. Бемську №26, на конспіративну квартиру «Абверштелле». Звідти різними шляхами члени ОУН вже як німецькі агенти йшли на Україну для проведення шпигунської та диверсійної роботи, а також для підготовки націоналістично настроєних елементів. яки б виступали проти Радянської влади з початком війни. Таким чином українські націоналісти брали безпосередню участь у підготовці німцями нападу на Радянський Союз.
З початком війни та окупації гітлерівцями Львова вся ця націоналістична зграя прибула до Львова. Були організовані краєвий провід ОУН-мельниківців, який розташувався спочатку на вул. Академічній 11, а пізніше на Чepнeцьнoro З, і бандерівців на вул. Руській 20.
Краєвий провід мельниківців очолювали Гайвас Ярослав, Капустянський Микола, Бак Теофіл, Штуль, Зибачинський та інші. Щоб опередити бандерівців, мельниківці почали формувати похідні групи для виступу на схід, щоб проголосити свою владу в окупованих німцями містах східної України. Але не довго прийшлось мельниківцям займати свої крісла в поліції, різних окупаційних бюро і німецьних установах. Внутрішня боротьба між бандерівцями і мельниківцями за владу привела до того що бандерівці почали вбивати мельниківців і видавати їх німцям як «радянсьних партизанів». Багато свідчень цієї «патріотичної самостійницької» діяльності зібрано і опубліковано в збірнику протоколів свідків членів ОУН, виданому в 1941 р. під назвою «На руках Бандери українсьна кров (бандерівські диверсанти вбивають членів ОУН)», в якому говорилось: «…Терор став системою діяльності диверсантів-бандерівців. Диверсанти, де б вони не були, навіть у міліції, діставали від своїх вожаків накази: всюди, де тільки вдaється, фізично винищувати меьниківців, хай би це були звичайні члени та молоді сільські хлопцІ. Що ж до членів націоналістичного активу то знімки таких людей диверсанти розмножували й розповсюджували між своїми приклонниками з наказом вбивати цих людей.
І диверсанти вбивали. Вбивали не тільки власними каїновими руками. Вони також видавали, наприклад, на Волині та на СУЗ німецьким військовим властям членів ОУН як… більшовицьких парашутистів, партизанів і шпигунів…».
Бандерівцями та руками німців були у різні часи та у різних місцях вбиті такі націоналісти з табору Мельника як Сеник, Сціборський, Ольжич, Теліга, Барановський, Сушко, Соколовський та багато інших.
З початку арештів німцями членів ОУН в перший період війни більшість їх втекла з Києва, Вінниці, Житомира та інших міст у Львів, де перебували на нелегальному становищі. Але, не дивлячись на це, співпраця з німцями продовжувалась. Не раз можна було бачити не тільки рядових, але й керівних членів ОУН-мельниківців (Гайваса, Барицького) на вул.Тернавського, де той самий Бізанц та якийсь Фель приймали свою агентуру з числа наших тодішніх «друзів» по організації. Вже тоді було відомо, що мельниківці допомагали німцям розвідувати, що робиться у бандерівців, та з цією ж метою за згодою проводу деякі члени спеціально «змінили свої погляди», перейшли до бандерівців (як Шумелда Яків та інші). Але боротьба за владу була і в самому проводі мельниківців. Багатьом було відомо, що Гайвас Ярослав розповсюджував підшепти, наче полковник Мельник не здатний керувати Організацією, і вважав себе здібним очолити ОУН. Лишилось таємницею, про що Гайвас вів переговори з бандерівцями після «арешту» Бандери німцями у 1941 р. Відомо тільки, з його слів, що йому начебто пропонували очолити провід замість Бандери.
Про такі відносини між проводирями-мельниківцями свідчить і той факт, що Гайвас, Бойдуник в своєму середовищі обливали брудом Капустянського, кепкували з нього, називаючи «весільним генералом», і тішилися над ним як тільки могли, але перед загалом членства виставляли його як здібного військовика. Все це свідчить про те, що «ідея» була лише на словах, а в дійсності – власна вигадка, боротьба за владу.
Таке становище, яке існувало до вибуху війни і під час неї, не змінилося в Проводі ОУН і після поразки гітлерівського райху, якому він служив. 3 розповіді Химчука виходило, що ОУН-мельниківців на еміграції залишилася тією ж, що боротьба за владу між окремими націоналістичними угрупованнями йде, як і до того йшла, шляхом терору.
Під час перебування Химчука в Мюнхені член проводу Маковецький Яків, характеризуючи ставлення проводу до ОУН-бандерівців, відверто висловився: вся трагедія українського націоналістичного руху полягає в наявності за кордоном ЗЧ ОУН на чолі з Бандерою. Трагічність положення українського революційного руху, зі слів Маковецького, буде тривати так довго, як довго буде діяти бандерівський центр. Ганьбою й презирством народу вкриті голови провідників організації українських націоналістів. Під час війни вони були вірними слугами німецького фашизму, служили в абвері, поліції та інших окупаційних установах, від яких український народ зазнав багато лиха.
Зараз їх діяльність та сама. Рядових членів ОУН та емігрантів провідники ОУН продовжують дурити тим, що вони нібито ведуть боротьбу за «самостійну Україну», а насправді вони, як і раніше, співпрацюють з чужинецькими розвідками і використовують в своїй злочинній роботі обдурених українців, які, не знаючи радянської дійсності і будучи засліплені ворожою пропагандj. Беруть участь у різних акціях проти Радянського Союзу. Про яке виборення вільної та незалежної України може йтися, коли вона вже давно існує і ім'я її – Українська Радянська Соціалістична Республіка.
У братній сім'ї радянських республік розцвіла Українська РСР. Вона перетворилась на передову індустріально-колгоспну республіку, досягла величезних успіхів у розвитку своєї економіки і культури. В Союзі РСР Радянська Україна стала однією з найбільших держав Європи і разом з усіма волелюбними народами відстоює справу миру в усьому світі.
Засяяло сонце і над Карпатами. Минуло лише шістнадцять років, а у наймолодшій області України сталися величезні зміни. Швидко розвинулись підприємства вугільної, лісової та лісохімічної промисловості. Побудовано багато міжколгоспних гідроелектростанцій; в 1956 р. дала перший струм Теребле­Ріцька ГЕС. Усі міста і села електрифіковані, всюди радіо. Закарпатський лісоруб зараз озброєний електро та бензопилами, на службі у робітників трактори, електролебідки, канатнопідвісні дороги, потужні автолісовози.
Докорінно змінилось життя трудового селянства Закарпаття. Колишні бідняки стали знатними людьми, серед них багато Героїв Соціалістичної Праці. Прізвища таких Героїв Соціалістичної Праці, як Ю.Пітра, Г.Ладані, П.Пенчев, Ю.Рубіш та багатьох інших відомі далеко за межами України.
Величезні зміни сталися у розвитку української культури, високо піднісся рівень народної освіти. Тепер у кожному селі є школа з висококваліфікованими вчителями. Колишні «гуцули» вчаться рідною українською мовою. Хіба могли селяни з далеких гірських сіл думати про відкриття своїх шкіл? А зараз вони їх мають.
А хто раніше чув про Ужгородський університет? Ніхто, - тому що його не було. Його створили відразу після возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною. Зараз у ньому навчається понад 5000 студентів.
Раніше в селах Закарпаття були церкви та корчми. В церквах люди молились за рай божий на тім світі, в корчмі запивали своє горе на цім світі. Зараз в селах клуби, бібліотеки, спортивні майданчики тощо. Тільки нині визволений народ може показати свій талант, якому не давали розвиватись всі існуючі раніше буржуазні уряди. Тому й не дивно, що усмішки сяють на очах закарпатців. Вони вдячні Радянській владі, яка дала їм щасливе життя.
Я маю також велике щастя, бо живу на рідній землі – Радянській Україні. І моя дитина щаслива – перед нею відкриті всі шляхи. Я відчуваю прилив бадьорості й енергії від думки, що розірвав плетиво націоналістичних тенет, і що зараз і в мене є благородна мета, заради якої треба жити і працювати, від того, що й моя праця йде на добробут мого народу, моєї Батьківщини, яка простила мені мої провини.
Щаслива людина завжди жадає щастя й іншим. Тому я звертаюсь до вас, брати-українці на чужині, з словами привіту і дружньою порадою. Подивіться на своє оточення, придивіться гарненько до тих, хто ллє бруд на Радянську Україну, його народ, хто намагається отруїти вашу свідомість всілякими антирадянськими байками і залучити до ворожої роботи проти свого народу. Ви впізнаєте в них своїх одвічних ворогів і дасте їм належну відсіч.
Зараз на Заході палії війни знов починають брязкати зброєю. Друзі, огляніться на минуле, на страшні роки другої світової війни. Не дайте втягнути себе в різні авантюри українських націоналістів. Порвіть раз і назавжди з людьми, які торгують вами і вашими дітьми.
Бажаю вам щастя, від щирого серця.
Іван Михалинюк