Настроение:	Россия, возродись!
Entry tags:	история, окраинство

Про историю Малой Руси в 19-20 веке (на галицко-русском наречии)
Вот вам кусочек истории написанный галичанином в 1939 году во Львове (тогда это была ещё Польша). Галичанин сей считал себя РУССКИМ. "Украинцев" о поминает исключительно в кавычках и как "украинофилов" - помнит ещё историю того, как эта политическая партия (а вовсе не "национальность") создавалась, развивалась, поддерживалась австрийцами и немцами и с какой целью. Кстати, обратите внимание на язык - этот галичанин пишет ПОНЯТНО, без всяких малоупотребительных диалектных слов - он в отличие от "украинцев" не боролся с русскими словами в своей русско-галицкой речи. Кое-что из его слов я выделил полужирным шрифтом - то, что идёт в разрез с официальной историей "украинства" - человек до 1939 года не был насильно украинизирован, как это происходило в УССР с почти всеми живущими там людьми - ему не отшибли память коммунисты и он мог выразить своё мнение на своём языке, который он считает РУССКИМ, хотя и использует "украинскую" графику. Вобщем знакомьтесь - Богдан Свитлынский. Целиком его статью можно прочитать по ссылке.

---

http://www.ukrstor.com/ukrstor/switlinskij_awstrougorscina.html#glaw_08
Богдан Світлинскiй
Австро-Угорщина і Талергоф
(В 25-літіе всемірної войни).

ЄДИНСТВО РУСИ
Откритий 19 жовтня 1848 г. во Львові „Зїзд руских учених" був того єдинства краснорічивим і громким заявленєм. Правда, на нім признано необходимом просвіщати народ на галицко-рускім нарічію, — і то було цілком понятним і оправданним — но разом з тим підчеркнута була і важність образованя в середних школах (гімназіях) посредством церковнославянского і общеруского літературного язика. Розумієтся, галицко-рускі учені признавали і висказували і виказували характерні признаки малоруского нарічія осібні від руского літературного язика і нарічія великоруского чи білоруского — бо у якоїж нації на світі їх нема? - і приналежність галицких русинів до малоруского племени вообще і нарочно підчеркували то виразно, щоби тим перед властями себе обезпечити і оправдати, но притім они все твердо вірили, що тим єще не стают сепаратистами-самостійниками, бо і так все малоруске племя входит в состав (склад) всего великого руского народа. Коли тогдашній намістник Галичини гр. Стадіон пригрозив галицко-рускій делегації, що, єслиби галицкі русини признавали себе таким самим народом, що і рускі в Росії, австрійске правительство того би не стерпіло і взялось би їх переслідувати, делегація та признала таку галицко-руску відрубність від великорусів і вообще „росіян", щоби намістника успокоїти i напасть від себе відвернути, но розумувала собі так: все одно, сяк чи так, хоть і належачи до общого малоруского племени ми составляем з великоросами і білоросами один рускій народ, хотьби власти собі то представляли і розуміли інакше. Но замітивши скоро потім, що австрійскі власти, на основі того єї заявленя намагаются обявити руских галичан народом осібним від всего руского народа, члени тої самої делегації і другі видні представителі нашого народа, уже три місяці пізнійше, рішительно запротестували против такого толкованя того заявленя делєгації гр. Стадіону, і то запротестували не тілько в Австро-Угрії, но і заграницею, напечатавши свій відповідний протест-отзив на німецкім язиці в Липску (Саксонії).

Всі галицко-рускі виданя, відколи они лиш стали появлятись більше і частійше, т. є. від 1848 г., своїм язиком і содержанієм все свідчили о тім общерускім національнім єдинстві. Даже в літах абсолютизма виходили із львовскої Ставропигійскої печатні на чисто рускім літературнім язиці, »Галичо-русскій ВЪстникь« (1849—50 г. г.), »Исторія Галичско-русскаго княжества« Д. И. Зубрицкаго (1 і 2 чч. 1852 г., 3 ч. 1855 г.), »Семейная Библіотека« (1855—6 г. г.) і др. Під угрозою закритя чи конфіскації властями, правда, они винуждені були пізнійше в своїм язиці відступати в гдечім від чистого руского літературного язика, но відступали немного, так, що і нині язик тих видань мало відходит від язика тогдашних общеруских видань.

По пораженю Авсгро-Угрії під Садовою, в галицкім соймі, в 1866 г., проголосив то наше національно-культурне єдинство з рускйм державним народом торжественно о. Іоанн Наумович. То була якби відповідь на перші тут, правда, дуже слабі українофільскі виступленя, піддержанні австрійскими властями. В звязи з заключенєм в 1879 г. воєнного тройственного союза Австро-Уґрії, Германії і Італії, німецкій історик проф. Гартман обявив політичний прінцип, що Австро-Германія повинна відорвати від Росії Малоросію і создати на ній під властю Габсбургів „велике кіевске княжество" („Гросфірстентум фон Кіеф"), як „самостійну Україну". З того часу і з тою цілю українство в Галичині, за піддержкою Відня і Берліна, стало рости в силу і в 90-тих годах уже брати верх над рускйм движенєм, котре рівночасно переслідованями і террором всячески тормозилось і душилось.