Щойно на клавіатуру мені сіла зеленуха. Перша цьогоріч. Узагалі їх тут, на континенті, не часто бачу. А от там і тоді їх повнісінько. Саме у цю годину вони кубляться у дзичучі хмари; у темряві, найчорнішій, грецькій, йдеш степом, напам'ять, босоніж тримаючи стежку поміж курґани, й раптом трапляєш до середини їхнього світу. Став. Тремтиш духом, як вони тремтять життям. Рушив далі й вийшов з хору.
Треба таки їхать. Це востаннє.