... пустилися берега

Валерій Корнєєв:

Років 50 тому, може й точно, а може й 51, у цей день помер химерний дід.
Звали його Франц Білявський, а точніше, Франц Йосипович, а а може й просто Франц-Йосип, і був він нашим сусідом, поляком і алхеміком. Звідки він у нас узявся, не знаю, знаю тільки, що після громадянської війни винаймав він з дружиною кімнату у моєї бабуні-вдовиці, а тоді, як дітей вже ставало все більше й більше, збудував і собі хатку. Дід Франц був, як тепер сказали б, "полівалентною особистістю": він ремонтував усю механіку, яку можливо було ремонтувати, і навіть ту, яку було неможливо. Швейні машинки, акордеони, піаніни, велосипеди, фотоапарати, патефони... У нього на горищі знайшовся підручник "Неорганічної хЕмії" 1928 року видання, який мені приніс його онук. У цей підручник я просто закохався, я з ним засинав і прокидався, ще коли у школу не ходив, і я не знав нічого прекраснішого за колби та реторти, а онук його Колька водив мене з собою на продльонку і демонстрував учителям як якусь дивину, бо я вже знав, що таке H2SO4 і що таке ангідрид, я знав загадкові слова "флуор" та "силіцій", яких не знали навіть вчителі з продльонки.
Дід Франц був алхеміком. Так вважали всі сусіди: моя бабуня подейкувала, що він мріяв навчитися робити з усього золото, тому й хемію вчив. Як вже йому дістався фотоапарат з гармошкою, не знаю -- чи доремонтував виміняний на барахолці за хліб і сало, чи хто приніс ремонтувати і вмер -- не взнати вже. Дід Франц був заповзятий фотограф.

Антон Санченко:

На жаль, все, що я хотів сказати з приводу зеленських чоловічків, вже сказав Микола Садовський в 1906 році.

"Зате в Києві Дрентельн, дійсний російський політик, заборонив грати українській трупі, а замість неї дозволив по кафе-шантанах і відкритих сценах «разсказчикам малоросійскаво бита» дискредитувати перед публікою український народ і взагалі все українське. Тут виводилась на посміх вся національність. Неграмотні колишні театральні машиністи або просто розсильні поробились українськими письменниками і один поперед другого писали всяке паскудство і пасквілі на український народ і з ідіотськими миґами та патяканням ілюстрували перед ситою й ласою до сміху садовою публікою, а та, регочучи і надриваючи свої п’яні животи, плескала цим підлим паяцам-нездарам, а після спектаклю напувала їх горілкою до нестями та обмазувала гірчицею їхні п’яні морди. Але всі ці лишаї на здоровому тілі притягали в сад багато людей і через те їм садові антрепренери платили великі гроші. Отак Лучицький, колишній машиніст одеського маріїнського театру, брав 300, навіть 400 карб, у місяць. Він потім зібрав усі перли своєї геніяльної літературної творчости і видав під заголовком: «Торбина реготу і лантух сміху».( Read more... )