Настроение:	sad
Музыка:	Dauþuz - Die Grubenmähre
Entry tags:	fb, krieg, russland, ukraine

Біла королева (оповідання)
Коли ще у Кураховому працював кіоск з нормальною шаурмою - останній форпост фастфуд-індустрії перед навалою зі Сходу - там перетиналися військові з різних підрозділів. Загалом спілкувалися приязно, але були й усілякі персонажі, котрі намагалися встрявати в чужі розмови.

Тож спочатку я з підозрою поставився до невисокого солдата у запраній британці, котрий зайняв вільне місце за нашим столиком.

і він таки почав розказувати - без якихось вступів, просто кілька разів вкусив свою шаурму, і почав, паралельно жуючи.
“Я теж аеророзвідка, у №№ бригаді, я вас знаю по фейсбуку, і мене Богдан звати. У нас дві Лелеки. Раніше була Фурія, зараз немає. Та й сам я не літаю вже, бо щось мого напарника поплавило недавно.

А проізошла така історія.

Пропав у нас зв'язок з Фурією над Єгорівкою. Ми вже думали, що Тором збили, але ППОшники підказали, що вона пішла назад за Вугледар. Ми туди антену направили, і тільки встигли побачити, як літак сідає, пролетівши над невеликою промзоною.

От власне по тій промзоні ми і вирахували на карті, де вона має лежати. Скочили на джипа, взяли квадрік, щоб шукати з повітря, і поїхали. Тою стороною з Вугледару мало хто їздить. Тоді земля була мокра, але дорога не розбита, доїхали.

Дивна така місцевість. Їдемо зі сторони фронту, і раз - тиша, ніби й війни немає. Всі їздять якось стороною, видно, то й сюди майже нічого не прилітає.

Підїжджаємо, а то оказалася не промзона, то стара шахта. Вона своє вже відвоювала у другу світову, бо там усе зі старої цегли і дерева. Навіть при совку після перемоги над Гітлером такого не будували вже.

Самі будівлі майже цілі. Ну як цілі - старі, посипалися місцями, від часу, не від прильотів. Мерзость запустєнія, знаєте, як кажуть. Ворота зламані, то ми машину загнали, щоб з повітря не маячити, під навіс прямо біля прохідної заникали.

Думали, може, яке ППО тут стоїть, чи хто. Погукали - нікого нема. Тихо, як на кладовищі, слідів техніки нема. Тільки звук такий іде непоятно звідки. На що схожий? Ніби сирена десь глибоко під землею, приглушена. І поломана, типу як на одній ноті застряла, не виє, поняв?

Там на території як курган насипаний, давно, бо травою поріс, він даже вище за ангари сусідні. Ми за сумку з дроном, а там усі батареї розряджені, крім однієї, що у коптері була. Підняли коптер - не бачимо Фурію на полях. По ходу шукати довго будемо.

Ну і Льоха, напарник мій, каже - давай ти їдь на Вугледар на КСП, там є у кого батареї швидко взять, бо нам на ці посадки одної полюбе не хвате. А я, каже, на цій поки політаю. Часу мало, світловий день кончається.

Ну я прикинув - за минут 40 обернуся, до Вугледару 3 км, якраз він батарею вильотає, як не найде, то я з іншими буду. Викинув з машини ще йому кілька рожків про всяк, сам скочив у Паджеріка і погнав.

От якби я тоді остався, то може б і все нормально було. Бо у той день усе йшло не так. Їхав на Вугледар, то занесло і розвернуло мене, встряг у колії намертво. Поки вийшов на рацію, поки послали за мною беху, поки вона мене знайшла, то десь година пройшла. Потім мене з КСП послали за батареями до літунів у дев’ятиповерхівку, а там обстріл був, ще півгодини чекав.

Взяв батареї, їду з Вугледару, і бачу - туман впав, третя година, а вже темніє. Я вже думаю, аби по світлому встигнути вибратися. Як до прохідної доїхав, то мені здалося, ніби якийсь чоловік у шубі мелькнув. Я здивувався, но не сильно - може там таки був якийсь сторож. Тут, прикинь, мєстні у Вугледарі ще живуть, то й сторож за кілька кілометрів у тилу може жить, як зарплату платять. Був такий сторож у Ірпені, я сам бачив, так він щодня на роботу ходив, хоч які там люті обстріли були.

Я заїжджаю на територію, а там нікого немає, а по вигляду як ніби обстріл був. По території шматки дерева лежать, свіжі, їх раніше не було. І тут мене пробило на ізмену, думаю, чи живий Льоха. Гукаю - тихо. Кричу - ноль на масу.

Біжу на курган - а там все акуратно розкладено, дрон стоїть, батарея розряджена. Автомата немає, тільки магазини мої лежать запасні.

Я так прикинув, куди Льоха міг спетлять, коли прильоти почалися. Тут одна дорога - вниз з кургану і до самої будівлі шахти. Все ж якась будівля, там куча металу, стіни, десь можна заникатися.

І тут я бачу, що з тої будівлі як ніби дим іде прозорий. Я думав, що може од прильоту щось димить, але підхожу ближче - а то пар з шахти йде. Я такого в житті не бачив, щоб пар з-під землі йшов. І звук отой сильніше. І якийсь стук внизу. Гукаю, все одно ніхто не відповідає, тільки коло входу акуратно стоїть автомат Льохін. В мене хоч сучка, а у нього весло кончене.

Я в саму шахту ледве знайшов як заглянути, але там темно, ліфт давно зняли. Щось стукає, ніби хтось молотком б’є. Я кричу, але без толку. А може то у мене глюки були. Короче, я на нєрвах весь, півчаса там все там облазив, але Льоху не знайшов.

Потом бігав по всій території, автомат свій з запобіжника зняв, усюди тикався. Видно було, що там багато років людей не було, може з начала войни, з 14-го ніхто ногою і не ступав. Все як лежало, так і лежить. І, що саме інтересно, то каптьорка сторожа на проходной давно розхерячена. То єсть ніякого сторожа не могло бути, той у шубі непонятно хто був.

Короче, знайшов я таки Льоху. Случайно. Бачу - якийсь анграчик, як ніби велика трансформаторна будка, і з нього теж пар валить. Я всередину заглянув, там Льоха і сидів. Дивиться на мене, як ніби ховався од мене, а я його застукав. Я йому кричу - ти вобще нормальний, я тебе тут вездє шукаю, чого ти не одгукнувся, як я тебе кличу?!

А він каже - я тільки щас з-під землі виліз, із шахти. Тут я трохи притормозив на нього стартувать, думаю - може його контузило, то він втратив орієнтацію, та й сидів десь під землею. Кажу, тебе не глушануло, як прильоти були? А він каже - не було прильотів, все тихо. Я, каже, ще політати навіть не встиг, ти так швидко вернувся.

Я тут і поняв, що з ним таки плохі діла, кажу - так он як шифер і доски по вулиці порозкидало. А він тільки на мене дивиться і не понімає. Тут я питаю вже, з повною ясністю нащот того, що у нього криша потекла - а чого ж ти під землю поліз? А він каже вобще якийсь повний бред, про білу принцесу, що там вона ходила, що вона красива дуже.

Коротше, я за наші манатки, да у Паджерік, автомат Льохін розрядив, магазіни забрав, щоб він не учудив, і повіз. Командіру по дорозі у зеленку написав на ничку, щоб Льоха не прочитав, то там зразу його здав нашим, а вони його відправили прінудітельно до психіатра.

Я от гарантірую, що потримають трохи, але х.й комісують, стопудово визнають обмежено придатним, і буде він дослужувати десь у тилу. Нормальний мужик був, тільки ото влітку під обстрілами у нього зрив був, кільк днів боявся на виїзди їздити, но потім вроді пройшло. Але, як оказалося, не прошйло”.

Я кажу щось банальне, типу да, буває, страх з ума зводить. Мій співрозмовник ніби теж підтримує цю ноту, але потім, вкусивши соковиту шаурму, таки говорить прямо.

Я потім в інтернеті знайшов.
Що знайшов? - питаю я.
Білу королеву.
Всмислі?
Богдан виймає смартфон, недовго шукає щось і читає.
Ось диви, що у вікіпедії написано. Одного разу у шахті зник гірняк. Після тривалих пошуків його нарешті знайшли у шахті голого. Він з'їхав з глузду і тому його забрали до «дурки». А згодом збожеволіло ще кілька шахтарів. Усі вони розповідали про якусь «білу королеву», дуже красиву жінку, яка намагалася звабити їх. Але шахтарі не витримували її шаленої краси і повністю втрачали розум.
Слухай, та це такий глюк людської психіки. Буває, підземний простір діє отаким чином, що ловлять глюки, бачать королев, королів і Шубіна, - кажу я.
То ти теж про Шубіна знаєш? - повільно питає Богдан.
Так. Мені екскурсовод розказував, коли я був на екскурсії у шахті Комосомолєц Донбасса, кажу я.
Долю секунди ми дивимося у очі один одному. Богдан кидає в сміття рештки шаурми, бажає удачі і йде геть.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Шубін#Побратими_Шубіна

http://miningwiki.ru/wiki/Шубин