Між печенізькими, потім половецькими набігами могло пройти й десять, і двадцять літ. Але трьох років не проходило, щоб не виповзла з чудських боліт якась братська меря київського стола «поискати». І то так: наскочать, загарбають геть чисто все, попалять церкви — і чкур до себе знов у куширі.
Ну, й самі добрі: що два роки — а ходили «кордони боронити»: обдирати тих таки ж печенігів, прямо сусідів, бо Торки й Чорні Клобуки жили в самому Київі, ба більше — мали свої осібні містечка, осади на Київщині.
Паскудні часи. Ще й не скінчили ся.

"...Залежність Вятичів від Київа була досить поверховна, поза той обовязок дани довго не виходила. Ще при кінцї XI в. тут, видко, були якісь свої князї: правдоподібно, що таким якимсь князем чи автономним старшиною був Ходота й його син, на котрих походом ходив Мономах у 1080-х  ⁵). О скільки слабі тут були впливи нової княжої династиї й її дружини, та взагалї культури Руської держави, показує й те, що при кінцї XI в. Вятичі, здаєть ся — одні тільки з поміж східнословянських племен, формально уважали ся поганами. І в XII віцї в їх землї князї не перебувають, волостей тут не викроюють. Взагалї якихось більших городів — центрів навіть тодї ми тут не бачимо, і земля ся, видко, уважала ся якимсь глухим, заказаним кутом: коли підчас війни Ізяслава Мстиславича з Сьвятославом Ольговичем Сьвятослав, тікаючи від Ізяслава, чкурнув „за лЂсъ у ВятичЂ”, Ізяслав стратив охоту далї за ним уганяти ся й повернув назад  ⁶). Що Вятичі не уважали ся й добрими чернигівськими підданими, натякає та промова, з котрою звернули ся тодї Давидовичі до вятицької людности, поручаючи їм зловити Сьвятослава (що або був уже князем Вятичів або мав у тім моментї право ним бути): „се єсть ворогъ намъ и вамъ, а ловите єго убити лестію, и дружину избити, а имЂниє єго въ полонъ вамъ”  ⁷). Ми можемо припустити і тут, як припускали про Деревлян, що тутешня людність під зверхністю чернигівських князїв жила „своїм житєм” у своїх громадах, не виходячи за границї сих тїсних громадських інтересів, та анї трошки не журячись княжою й усякою иньшою вищою полїтикою".

...Обрусілі інородці завжди пересолюють щодо істинно руського настрою.

В. І. Ленін, Твори, т. 36, стор. 648

...З другої ж сторони, така особа, як Василь Кочубей —
февдал і гнобитель — був піднятий на щит і піднесений 
трохи не до рівня народного героя, лише завдяки відомому 
доносові цареві Петрові на свого спільника Мазепу, його 
проголошено видатним патріотом і мучеником, а один з шановних наших істориків дописався до того, що радив вчите
лям водити школярів на екскурсію до могили Кочубея, аби 
виховувати в них почуття радянського патріотизму. І все це 
теж видавалося за марксизм!

М. Ю. Брайчевський, "Приєднання чи возз'єднання?", 1972

Какой-нибудь П-х бойко и часто цитирует евангелие (не к месту или к своему месту), так что если записать его речь в эти моменты, выйдет потолще "Суммы теологии". Это вовсе не значит, что он человечище поматерее Фомы Аквинского, просто он ловкий жулик и память хорошая