Fri, Jun. 16th, 2017, 09:59 pm
Митці

Юрій Винничук
Бозна-який раз перечитую свій новий роман і щоразу виловлюю щось свіженьке. Тобто дурненьке. Самому вичитувати важко, текст знайомий, і очі ковзають по ньому, як по снігу.
І ото думаю: а існує такий літредактор, який би помітив, що тут, наприклад, плутанина?
"Я рвучко обертаюся й бачу панночку в чорній сукні. Худе подовгасте обличчя когось мені нагадує".
А через кілька абзаців про ту саму особу:
"Тут я уперше маю змогу роздивитися дівчину. Гарне округле обличчя з великими очима й густими бровами когось мені нагадує".
А таких моментів я уже виловив кілька десятків, бо роман почав писати давно, відкладав, повертався до нього, щось переробляв, переставляв. І з досвіду попередніх романів знаю, що не всі блохи виловлю.
Санкта сімплікітас. Ще в юности помітив, що як щось дуже збрешеш, то важко потім пригадати, що саме брехав, і ловишся на тій брехні деякий час по тому. То дуже простий вихід є: не брехати, то й вигадки запам'ятовувати не треба. Якщо ніякої дівчини не було, то й не сплутаєш, худе обличчя чи округле. Це я до того, що є живі персонажі у письменників. А є мертві – тобто брехня – у таких, що видають собачатину за баранину :)