robofob

Одна з двох лекцій, які прочитав у Львові викладач Колумбійського та Єльського університетів про стан та перспективи української мови в Україні Юрій Шевчук:

(Частина ІІ, ч. І див. тут)

Українці під гіпнозом

«Мовна шизофренія» є як бар'єр, що не дає мовній творчості масового українця живити літературний стандарт новаціями. От, дивіться, ми будемо читати твори, наприклад, Юрка Винничука, чи Юрка Андруховича, чи ще якогось автора чи авторки, які мають фантастичне відчуття живої української мови і які видостають з неї, мають «тонке вухо», чують речі навколо себе і роблять мову своїх персонажів настільки живою, трепетною, вібруючою, цікавою, що цим не можна не захоплюватися. Але тут наступає стоп, «мовна шизофренія» – оцей шум, який ми чуємо навколо себе. Вона перекриває передавання мовної творчості на рівні індивідів нагору – там, де весь народ це чує.

Література – і в цьому погодяться зі мною письменники, які тут присутні, – не має такої масової дистрибуції зараз, як телебачення, як кінематограф. Всі ці новації не потрапляють на телебачення. Пан Зеленський не повторить чудовий якийсь сленґ від Винничука чи Андруховича, хіба я помиляюся? Чи Шустер не повторить його, так? Він не з'явиться в українському персонажі українського фільму, від якого всі просто в захопленні – скажуть: «Як це влучно! Як це гарно! Я це теж хочу казати!».

«Буде тобі квітка» – там, де я живу, так говорять, коли тобі кінець. Тому що коли закінчують дах робити, ставлять квітку, і, по-моєму, це дуже соковите щось таке. Ми можемо сказати: «Буде тобі гаплик»; хоч «гаплик» – таке, що це всі знають, але це теж питомо українське. Я вам даю приклади таких речей, яких ви не почуєте на телебаченні українському чи в українському кінематографі і так далі.

«Мовна шизофренія» нав'язує україномовним російську мовну картину світу, психологічну потребу дивитися на світ через призму та образність російської мови. Всі ці слова, без яких мільйони українців відчувають глибоку трагедію власного існування, що вони [ці слова] не існують в українській мові. Наприклад, письменники один перед одним намагаються конечно видумати український точний відповідник російського «затребованный». Є там і «запотребований», і «затребуваний», і ще якісь. Я просто спостерігав, хто з яким варіантом виходить. Нікому не спадає на думку, що коли в українській мові немає «затребуванный», то і не треба. Ми так не кажемо, немає цього слова і в англійські мові – в докладному перекладі з російської. Можна сказати там «needed» чи «requirer», але без префікса «за» і так далі.

Я читаю відомого українського співака, який є моїм приятелем, «френдом» на Фейсбуці, який не без певного розгублення звертається до трьох тисяч своїх «френдів» на Фейсбуці з питанням «Люди! Як сказати українською мовою "воздушный поцелуй"?», відчуваючи, що казати «повітряний поцілунок» – це трошки за волосся притягнуте і неприродне для української. Він не здає собі справи, що, знову ж таки, нема, та й не треба. В англійців немає слова «воздушный поцелуй», вони кажуть «to blow a kiss» – буквально «дмухнути поцілунок», але не кажуть «blow kiss» – «дмухнутий поцілунок». Різниця лише в тому, що українці від відсутності «воздушного поцелуя» вже починають хитатися й розвалюватися, починається паніка. А англійці знизують плечима в абсолютній байдужості, і для них абсолютно не має значення, що вони точно не відповідають російському поглядові на світ. Тому що для них мірилом цінностей є власна мова, а не російська – як для українців з такою мовною психологією, з таким мовним менталітетом.

Останній такий гарний приклад. Ще одна моя «френдка» звернулася знову в такому стані, близькому до розпачу, з закликом: «Народ, хто підкаже мені? П'ятнадцять років шукаю український відповідник російського слова "очаровательный" – може, хтось запропонує?». І всі вже все покидали і давай пропонувати, але вона: «Ні, це не те». Це гіпноз російської мови на поневолений український розум. Якби їй сказали, що слово «очаровательний» – навіть не російське, а утворене від французького «charmes» (шарм), і українське слово «чарівний», «чаруючий» – теж від слова «charmes», це було би для неї непереконливо і не арґумент. Тобто відбувається те, що я кажу: коли ця «мовна шизофренія», постійний «шум» російської, її присутність заміняє нам цілий погляд на світ і на власну мову так само.

Запозичення з інших мов не лише через посередність російської, але з російською формою. Присутність в українській мові абсолютно непотрібних англіцизмів, які означають давно означені, вербалізовані, названі вже предмети і поняття. Я маю на увазі модне тепер слово «контент». Це «зміст», нічого там іншого, ніж «зміст», немає, але нам кажуть «контент». Знаєте, чому? Тому що в Росії так кажуть. Не тому, що в цьому є потреба, «в Москве ето сказано било», і це перенесено сюди з ознаки такої «престижності».

Так само слово «аккаунт». Я навіть спочатку не впізнав, що це значить. Треба було відкрити собі «аккаунт» на Інтернеті, відкрити рахунок (англійською мовою «екаунт») у банку. Інтернет-екаунт, фейсбук-екаунт – це є «рахунок». Це той самий механізм семантичного розвитку слова, який в англійській мові застосувався, а в українській – провалився, тому що параліч, про який я вам казав. І вони взяли це неоковирне «аккаунт», яким можна задушитися, коли ви його говорите – з двома К.

Моє улюблене, наприклад, слово «продакшн». У ньому просто ціла історія всього на світі. В українській мові існують слова і «виробництво», і «продукція», і обидва мають довгу практику вживання, в російській мові – «производство». При тому, що є практика запозичення слів, які закінчуються на –TION,  на «-шн» і асиміляції їх в «-ція». «Демонстрейшн» буде «демонстрація», «ілюмінейшн» – «ілюмінація», «продакшн» – «продукція»? Ні, «продакшн». То треба тепер нам казати «ілюмінейшн» і Велика жовтнева «революшн»?

Починаються якісь такі дивні, дивні речі, які втрачають навіть лінґвістичну логіку, роблять мову непридатною до використання, але все це виявляється набагато слабшим, ніж одна річ – престиж мови колонізатора.

Оцей престиж настільки сильний, що він виправдовує навіть такі, здавалося б, комічні речі, які робляться там і запозичуються через культурні мовні канали шустерів, кисельових і так далі – всіх людей, які говорять на нашому телебаченні російською як рідною, а українською – як ніякою. І вони їх вживляють усьому українському мовному середовищу замість того, щоби вживляти новотвори, які виникають тут, на низині, і піднімати їх, озвучувати для всіх нас.

Шостий, сьомий і восьмий наслідки «мовної шизофренії»

Це підрив самого інституту мовної норми. Навіть у совєцький час існував чітко окреслений – хай русифікований – літературний стандарт української мови. Він був обов'язковий для всіх. Тепер цього стандарту де-факто не існує у пресі, не існує на телебаченні, радіо, в Мережі для величезної більшості журналістів. Зараз новою нормою є нуль норми, є відсутність літературної норми. Напишіть що завгодно – газетна сторінка це винесе, редактор це не виправить. Норма як така просто у стані колапсу, немає її.

Театр перестав бути зразком вимови, про телебачення я взагалі не говорю. Тобто всі ці інститути, які в інших країнах відіграють роль публічних платформ, де практикується літературна норма, в Україні відсутні з огляду на те, що вони практикують «мовну шизофренію».

Це деґрадація культури мовної. «Мовна шизофренія» підриває загальну культуру як таку, а з нею – систему освіти, усуваючи професіоналізм – головну передумову для професійної кар'єри. Ми можемо скільки завгодно апелювати до молодого покоління, до наших студентів у вузах, про те, яка наша мова солов'їна-калинова, як гарно нею говорити і що це наш обов'язок. Але якщо наш студент бачить, що люди, які займають найвищі посади в державі, міністерські посади, роблять собі карколомні кар'єри на телебаченні, в радіо, в пресі, в науці, не володіють українською мовою, то вони сприймають свого професора, який до них апелює чи звертається, базуючись на нібито цінності культури мови, як брехуна, як фальсифікатора, як казкаря, якщо м'яко сказати.

Тому «мовна шизофренія» підриває взагалі всю систему освіти. У нас зникає те, що існує в кожній іншій системі освіти, коли вишукана мова, коли блискуча, багатогранна мова відкриває вам двері скрізь. Коли ви приходите на співбесіду, щоб отримати працю – я, наприклад, зі свого досвіду дуже добре знаю, скільки разів мені допомагало добре знання англійської мови. Навіть, можливо, не словник, а гарна вимова – чи польської, чи ще якоїсь – справляє враження у всіх країнах, крім «чиєїсь».

«Мовна шизофренія» означає загальну деінтелектуалізацію культури колонізованого, її примітивізацію, зведення всієї різноманітності функцій мови до передачі простих і часто примітивних смислів. Принцип «і так панятна», всіма нами чутий і відомий, закреслює всі інші, не менш важливі функції мови в додаток до комунікативних .

«Мовна шизофренія» унеможливлює для української спільноти користуватися мовою як засобом солідарності – так, як своїми мовами користуються інші мовні спільноти.

Що я тут маю на увазі? Я знаю польську мову і перший раз потрапив до Польщі в 1988 році. Я говорив доброю польською мовою з добрим акцентом, поляки не знали, що я не поляк. Я з таксистом розговорився в таксі і в розмові сказав, що я з України. “Ale przecież to nie jest możliwe, Pan nie mogię tak mówić po polsku!“. Він був здивований і не взяв з мене гроші. Це був один випадок, пізніше я кілька разів діставав квитки до театрів, де було оголошення «Все продано», тому що я звертався польською мовою.

Коли ви чуєте, що чужинець звертається до вас вашою рідною мовою, у всіх країнах світу – а з мого досвіду, я вам скажу, так є в Іспанії, Франції, Італії, та й у Польщі – це підкуповує вас з потрухами. Чужинця люблять за це всюди, крім нашої країни. Мої студенти приїжджають сюди, з радісно відкритими очима звертаються в Києві українською до когось, а у відповідь чують російську або «да говорі ти по-русски» чи ще щось таке, але вони починають переконувати, що «я не розумію російської». Ну і розумієте, що дальше відбувається.

Отже, ми не маємо цієї мовної солідарності, яку має кожна інша нація.

Гібридна мовна війна в культурі

«Мовна шизофренія» позбавляє українську мову захисної ролі у ситуаціях екзистенційних, коли стоїть загроза самому вашому життю, коли по мові ви можете відрізнити ворога від свого. Це дуже давня тема, яка присутня ще у Старому Заповіті. Пам'ятаєте слово «шібулет», яке в багатьох мовах відоме? Це староєврейською мовою – «колосок». Два племені билися у пітьмі, і щоби розрізнити чужого від свого – це в Біблії описано – казали: «Скажи "колосок"». Одне плем'я, єфремляни, не могли сказати «шіболет», вони могли казати «сіболет», і по цьому розрізнялося. Тобто метафористично мова є «шіболетом» розрізнення в такій ситуації свого від чужого. У нас, знову ж таки, цієї функції наша мова позбавлена через змішування з російською.

«Мовна шизофренія» – це постійне паразитування мови колонізатора, російської, на мові і культурі колонізованого. Як? Навіть у той спосіб, що українська мова потрібна для всіх цих русифікаторських програм, яких у нас повно, для того, щоби маскуватися за ними, щоби їхати на українському і не виглядати русифікатором. Якби забрати українську, а лишити все російське, то вам би всім було зрозуміло, що нас піддають русифікації, а якщо трошки посипати українським скрізь, то ми маємо те, що подібне на гібридну війну у культурі, коли ви не розумієте, хто ворог, а хто друг, хто підриває українську ідентичність, відчуття українськості, мову, культуру, а хто її підтримує.

«Мовна шизофренія» унеможливлює для української мови і україномовного культурного продукту конкуренцію з російськомовним культурним продуктом. Коли ви маєте це змішування, ви не можете чітко означити: «Це є український фільм, а це російський», «Це є українська програма, а це є російська». І тоді немає конкуренції, яка могла би допомогти в розвитку і кінематографу, і так далі.

Так само немає тоді, не плекається споживач, орієнтований на національний продукт – так, як в інших країнах світу присутній споживач, зорієнтований на відповідний свій національний продукт. Тому українські споживачі діють без розбору. Звідси є всяка попса: «Сєвєрний вокзал» чи «Владімірский централ, вєтєр сєверний», проти якої ніхто не виступає. Всі це споживають, ніби це все стало українським.

Всі ті наші співаки та співачки, які співають російські пісні, – це теж тепер уже ніби український продукт, і так працює цей механізм.

Як виглядає це з точки зору міжнародної практики. Я спеціально, перебуваючи в Сполучених Штатах і подорожуючи світом, зумисне звертав увагу у пошуках закордонних, світових аналогів політики «мовної шизофренії». Я не знайшов цього в Сполучених Штатах, країні, де 320 мільйонів населення з 38 мільйонами громадян, які говорять іспанською. Там є два загальнонаціональних іспаномовних телевізійних канали – «Унівізьон» і «Телемундо». Ніхто не змішує ніякої іспанської взагалі. Як тільки хтось там в інтерв'ю говорить англійською, це стишується, і йде переклад іспанською. Тобто споживача не піддають роздвоєнню мовному.

Те ж саме на квебекському телебаченні. У Канаді існує франко-англійська двомовність офіційна, яка не санкціонує «політико-мовної шизофренії».

Те саме я бачив у Каталонії, у Барселоні. Це є іспанська провінція, де місцевою головною мовою є каталунська, яка відрізняється від кастилійської. Там немає змішування. Ревно немає. Воно не тільки не допускається, це – табу. Це є ознака безкультур'я, і це не практикується – як поширення безкультур'я.

Тим часом в Україні це подається майже як норма, як звичайний стан речей, без яких навіть годі тепер уявити український громадський простір, телебачення і все на світі.

Непомітна капітуляція

Підсумовуючи все це, хочу сказати, що, «мовна шизофренія», за своєю логікою, – це нова надзвичайно потужна, надзвичайно ефективна форма русифікації. Вона продовжує всі ті цілі, які ставили перед собою класичні форми русифікації, про які я говорив на початку, і робить це значно ефективніше.

І в цьому моменті, який треба пам'ятати, на відміну від класичних форм тиску асиміляційного, «мовна шизофренія» як гібридний тиск русифікаційної стратегії не викликає прямого масового опору. Українське суспільство в величезній своїй масі капітулювало перед нею, здалося і просто продовжує споживати її так, ніби нічого не відбувається, тим самим беручи участь у руйнуванні власної мови, власної культури і власної цивілізації.

Нам зараз розгортають цілі нові ідеології «нового патріотизму», коли русифікатори маніпулюють російськомовними патріотами України, які віддають свої життя на Сході. Що, мовляв, через те, що ті люди говорять російською мовою, нам потрібно підняти руки і відмовитися від української мови. Я ніколи не чув ще від тих, що вмирають, що це вони говорять. Їх використовують, ними маніпулюють і кажуть нам, що тепер все в порядку, що тепер той факт, що в Україні 67% населення зголосило рідною мовою українську, а 10 найпопулярніших радіостанцій України передають тільки 4,6% пісень українською мовою, – що це все в порядку.

І ми забуваємо те, про що писав Шевельов у своєму есеї «Москва, Маросєйка». Коли він казав, що нації в історії людства зазнавали поразок. Це не обов'язково закінчувалося їхньою смертю, тим, що вони зникали би з карти людства. Він наводить приклад стародавніх греків, яких підкорив Рим. Вони зазнали поразки від Риму, але не зникли. Їхня культура розрослася в римській культурі і була перебрана римською культурою. Вони зберігали мову та Церкву через століття турецького іга і вибухнули незалежністю в 1830 році як новітня держава. Те саме можна сказати про Римську імперію, яка впала під ударами варварів, але розцвіла в іспанській, французькій і італійській мовах. Натомість поразка у війні цивілізаційній з Москвою, у війні культурній і мовній може призвести до зникнення українців як народу, як цивілізації з мапи світу.

Дякую.

***

Лекція прочитана у Львові (Книгарня «Є») 30 червня 2015 року.

Записала Христина ДУБНИЦЬКА.

ПРО ЛЕКТОРА

Юрій ШЕВЧУК – випускник факультету романо-германської філології Київського державного університету ім. Т.Шевченка (1977–1982) зі спеціальності «теорія і практика перекладу». Захистив кандидатську дисертацію на тему «Архаїзація лексики англійської мови Великої Британії».

Викладав англійську мову в Українському інституті інженерів водного господарства (Рівне, 1987–1992).

Навчався на маґістерській і докторській програмі з політології в одному з університетів Нью-Йорка (1992–1999), маґістр політології зі спеціальностей «порівняльна політологія» та «американський уряд».

Викладав українську мову на Літній школі Гарвардського університету (1990–2012), а нині викладає в Колумбійському (від 2004 р.) та Єльському (від 2014 р.) університетах – початковий, середній і поглиблений курси.

Автор підручника «Українська для початківців» для студентів західних університетів та самоуків (2013).

Викладає курс «Совєтський, постсовєтський, колоніальний, постколоніальний кінематограф» в Колумбійському університеті (Нью-Йорк), засновник і директор українського кіноклубу Колумбійського університету (від 2004 року), популяризатор українського кінематографа у Північній Америці та Західній Європі.

Член Наукового товариства імени Шевченка (США), член Української Вільної Академії Наук (США), член Національної спілки кінематографістів України.

Працював кореспондентом Радіо «Свобода» в Нью-Йорку (1994–1999).

Переклав українською «Ферму тварин» Джорджа Орвела (1989), «Історію України» Ореста Субтельного (1991).

Пише і виступає публічно на теми мовної ситуації в Україні, української культури й ідентичности.

Джерело – zbruc.eu