https://www.facebook.com/VJaroslaw/posts/1
Ярослав Вішталюк:
Про "нєт нікакой разніци"
Про "ми нєт, а наши дєті заговорят"
Про "підтримку українського кінематографу"
Про "національний продукт"
Про "не подобається - зробіть самі"
І ще про багато інших "про" - дві цікавинки про українські, фільми, які вийшли цього року.
Вийшов-то фільм українською. Ми зробили український дубляж. Просто більшість акторів думають російською. Актору легше грати мовою, якою він думає. Він не думає – запам’ятав, не запам’ятав текст, а зосереджується на тому, що він робить. Можна довго і нудно вчити актора, але легше так, як зробили ми. Скажімо, Діма Ступка говорить і думає переважно українською, тому з ним було б легше. Але я не став заморочуватись, це був більш простий шлях
Це - режисер Шапарев про свій фільм "Правила бою", який вийшов в січні цього року. У нього знімались актори, які народились ще в СРСР, але 26 років прожили і пропрацювали в незалежній Україні.
Фільм було знято українською, але у зв'язку з низькою якістю розмовної української мови більшості акторів, їхні репліки було передубльовано українською. Один з небагатьох головних акторів фільму, чия українська мова не була передубльована, був Роман Луцький, актор Івано-Франківського обласного театру імені Франка.
А це вже про створений за наші гроші для росіян черговий фільм про "трьох билінних багатирєй" - "Сторожова застава". Якщо хто пригадує - про те, що фільм передубльовано я сказав відразу, ще коли ніде цієї інформації не було. Просто тому, що голоси сестер Зіновенко, Ігнатуші, Мазура, Георгієвського я впізнаю, навіть якщо мене розбудити серед ночі. Дивимося на прості факти: Виконавець головної ролі народився в 2000-му році в незалежній Україні, в славному місті Полтава. Виконавиця головної ролі народилася в 2002-му році в незалежній Україні, в Сумській області. Обидва виросли, пішли в дитсадочки, вивчились в школах в країні, незалежності якої виповнилось 15-20 років на момент їх зростання. Обидва зростали вже не просто в незалежній Україні, а в Україні постпомаранчевій, де питання мови не замовчувалось, а неодноразово піднімалось на прапори. Обидва пішли до школи в роки, коли в Україні йшла війна за українське дублювання в кінотеатрах - ймовірно вони в дитинстві навіть ходили на перші дубльовані українською мовою мультфільми на зразок перших "Тачок". Обидва, коли довелося працювати над українським продуктом, не змогли зв'язати докупи двох слів українською так, щоб це не виглядало неприродно. В цьому простому наборі фактів - всі перелічені мною вище "про". Це і є результат "лагідної українізації", про яку деруть горлянки "русскоязичниє патріоти Украіни" - які, звісно, стверджують, що знають державну мову, але насправді теж не зможуть нею нормально говорити, тому, власне, і деруть свої горлянки та ламають клавіатури в інтернеті. Тож з цього випливає ще один простий факт - у нас нема "національного продукту". Його просто нікому робити. Не виростили. Не навчили. Не підготували. Бо ж обидва молодих актора закінчували школи акторської майстерності (одна з навчальних короткометражок Кошової навіть є в інтернеті - вона навчалась на тій-таки студії Film.UA, і розмовляє в ній ідеальною російською мовою з правильною московською вимовою, все як навчили викладачі). Треба хіба що низько вклонитися українському дублюванню, протиснутому через неймовірні перепони, поставлені під аналогічні волання "російськомовних патріотів", часто-густо купленому за гроші, якими скидались на озвучення прості українці, що воно встигло виховати той десяток-другий акторів дублювання, голоси яких ми тепер чуємо в кожному іноземному фільмі в прокаті. Хоча б нині є можливість переозвучити "виховану молоду зміну наших дєтєй". Інакше б так і довелося фінансувати російськомовний кінематограф українського виробництва: бо україномовні в країні є, актори в країні є, а україномовних акторів в країні катма. Довоювалися... Правда оператора, костюмера, режисера, сценариста не переозвучиш, тому й лізуть в наше кіно російські символи на зразок борід у чоловіків, при повній відсутності у цих фільмів хоч якихось питомо українських ознак. І бог його знає, коли він з'явиться, той "національний продукт", оскільки жодного бажання ним займатися насправді ні у кого з влади не видно - там "єдіную страну" будують і тільки й приміряються постійно, чи вже можна "как нармальниє люді", чи ще треба прикидатися "українцем". Хтось там ще думає, що "не на часі, треба почекати, згодом все саме якось буде"? Тицьніть йому в писок ці "результати". Йому, звісно, все одно нічого не дійде, але хоч покорчить трохи.
https://www.facebook.com/permalink.php?s
Антон Санченко:
КАМІНЦІ 3
Отож, вирішивши обмежити читання російських книжок, я менше всього сподівався на українську класику. (Повторюю, що незаслужено.) І питання було суто практичне: наскільки вистачить мені чтива, якщо читати хоча б одну книжку на тиждень. Чи не доведеться покинути читання взагалі і перейти на комікси?
Бо українські книжки в більшості книгарень Києва ще й досі традиційно містяться в одній шафі в найдальшому закутку зали, яку торговельну мережу не візьми. На скільки мені вистачить однієї шафи?
Я ще не знав ярмаркового характеру сучукрвидаців, і що до книгарень потрапляє заледве одна третина українських книжок. Утримаюсь від такого ж традиційного плачу Єремії про окупацію наших книгарень низьковартісним жанровим чтивом з Росії. Я ж від нього відмовився, то звідки мені знати його вартісність? Це нехай наші видавці плачуться і нарікають, це вже теж традиція. Я ж знаю, що дві третини книжок, що видаються зараз в Росії, також ніколи не потрапляють до книгарень. Окупант у нас з росіянами спільний – фантастика, детективи, жіночі романи, посібники «Як позбавитися всіх тих друзів, яких ви набули завдяки моїй першій книжці», езотерика, цитатники Мао та інші масові жанри. Тож треба дякувати й за ту шафу.
На думку ж київських продавців, українська література – це жанр. І це ще добре, бо на думку одеських – це підручники. Між тим, коли мені під кінець описуваного десятиліття довелося провести для одного сайту жанровий поділ сучукрліту, я нарахував 145 жанрів, і кожен був представлений хоча б однією книжкою на моїй полиці. Шукати 145 жанрів в одній шафі вельми не зручно, доводиться орієнтуватися виключно на імена. А щодо інтенсивності появи новинок в останні роки, сучукрписи безперечно пишуть швидше, ніж я читаю, і всі мої побоювання виявилися марними. Мені вистачить і на десять наступних років, якщо що. Хай я і буду в такому випадку нагадувати одного ЖЖ юзера, який вишукує на блошиному ринку радянські повні зібрання і з ностальгією перечитує соцреалістів Чаковського й Алексіна.
Тож кількісні побоювання, мовляв, не вистачить патронів для спокійного відстрілювання від блядської реальності довгими зимовими вечорами, ніц не варті. Інша справа – що пишуть. Чи задовольнить це наш вишуканий, вихований Юрієм Тиняновим та Євгеном Петросяном з Оксаною Робскі, смак?
Не знаю. Можливо мені просто пощастило, і першою мені до рук потрапила книжка, здатна віддавати накази сонцю зійти на сході, та що там – здатна українізувати навіть Миколу Яновича (так, я про «Польові дослідження...», про що ж іще), а трапилась би, скажімо... втім, і в неї мабуть є свій читач.
Про Забужчині „Польові дослідження...” і Андруховичеву „Московіаду” варто сказати декілька незлих тихих слів.
В історії укрліт декілька раз траплялися ситуації, коли здавалось, що все, кінцева, поїзд далі не іде. Сумну долю нашої літератури й мови оплакували ще харківські романтики на чолі з Квіткою вкупі з дружнім полтавчанином Котляревським, які вважали, що ні те, ні інше не переживе щойно знищеної царатом козаччини. Вони вважали себе ар’єргардом, останньою сотнею великої літератури, а виявилися родоначальниками чогось геть нового й несподівано веселого. Бо замість цілком доречного в тих обставинах плачу Єремії, щиро й від пуза розреготалися: „Енеїдою”, „Шельменком...”, „Москалем-чарівником”, - і це спричинило до цілої навали послідовників, яку в історії літератури зараз називають „котляревщиною” і вважають явищем негативним. Втім, без цього „негативу” наша новітня література просто не відбулася б.
Залишу читачеві проводити можливі паралелі самотужки, але на початку 90-х теж багатьом здавалося що все, звільніть будь-ласка вагони. Є оповідання Богдана Жолдака, яке описує збіговисько літераторів того часу десь на Подолі і становить собою ледь не стенограму засідання, винахідливо подану від особи стукача, що звітує куди треба. Характеристика поточної ситуації в тій стенограмі нагадує зведення втрат на фронтах: усе розкрадено, купонів на культуру держава навіть не малює, ніхто ніде не друкується, усі часописи й колишні радянські видавництва в анабіозі, книжки продають лише з яток на Петрівці, і це геть не наші книжки, але... література має продовжуватися. І вони продовжили.
Їхні книги були як потужні протуберанці пригаслої вже було зірки, викид сонячної речовини такої потужності, що їй байдуже на усі вкрай несприятливі зовнішні обставини: гіперінфляції, локальні війни та інші ультрафіолетові фільтри. Якщо поскребти будь-якого сучасного літератора, в кожного віднайдеться старе, іноді старанно виведене татуювання „Не забуду Забужку” чи „Андрухович форева”, чи те й інше одразу. І лише в деяких оригіналів на кшталт мене зможете віднайти, скажімо, наколку „Жолдак ізвращьонець”. Власне, увесь сучукрліт породжено цими двома-трьома-чотирма прізвищами, які свого часу вирішили, що література має продовжуватися, а не засідати в парламенті чи амбасадах у Канаді. Отож вона іноді таки дуже нагадувала пріснопам’ятну „котляревщину” – юнацькі намагання переспівати отих „старших богів”. Втім кожен співак щось та й додасть від себе. А там, гляди, і щось таке, про що Юнони з Зевесами й не здогадувалися внаслідок своєї регулярної радянської освіченості й інтелігентського снобизму.
Ніхто не обіцяв, що все написане українською – неодмінно шедевр. Між тим, критики-нечитайли зазвичай висувають претензії усій літературі за результатами спроб прочитати першу ліпшу книжку з тієї шафи во язицех. В часи Джека Лондона ці добродії волали б, що золота на Клондайку катма, бо його не виявилося на першій же лопаті грунту, яку вони копнули просто під салуном у Доусоні.
Між тим, більшість книжок сучукрписів об’єднує щось невідоме попереднім поколінням нашого письменства, щось дуже для нас привабливе й обнадійливе. Але про це трохи згодом. (Далі буде)
Ярослав Вішталюк:
Сюжет майже двогодинного фільму простий - це кілька днів життя легендарних оборонців терміналу Донецького аеропорту восени 2014 року, знятих практично в документальному стилі. Сюжет починається і закінчується прибуттям до терміналу нових поповнень, з яких перше і буде демонструвати побут легендарних "кіборгів". Хоча ні, не дуже демонструватиме, бо власне побуту в кінофільмі практично нема - за виключенням сцени з пляшкою віскі та народженням кошенят. Є ще одна невелика батальна сцена та кілька перестрілок - інші три чверті кінострічки заповнені розмовами. Такий собі "мокументарний репортаж з передової", як його б міг скласти якийсь сторонній персонаж - скажімо військовий репортер (до речі, росіянин Лойко, автор книжки "Аеропорт", вже звинуватив кінофільм в плагіаті).
Говорять у фільмі багато, на різні теми і різними мовами. Чому я, власне, назвав фільм "скандальним" на початку - бо він вже викликав певну суперечку щодо російської мови у фільмі. Звучали навіть точні відсотки - щось там близько 30% (не уявляю, як їх хто рахував). З мого особистого враження російської та української мови у "наших" персонажів приблизно порівну (вороги там з'являються лише в трьох сценах і на кілька хвилин, з ними й так все зрозуміло), але вони дуже талановито скомбіновані - майже всі репліки українською припадають на дві сцени в середній третині фільму, все інше розмазане тонким шаром по іншому фільму зі значною перевагою російської в сцені: слово українською - фраза російською, фраза українською - всі інші говорять російською. В результаті створюється враження, що російської значно більше, хоча її з українською десь порівну - що, в принципі, чудово відповідає державній політиці "єдіной страни" з нібито рівноправністю мов, одна з яких має більше офіційних прав, а інша - переважає в реальності.
Це ж співвідношення дотримується і у персонажах - їх всього шість: російськомовні лікар "Псих" та солдати "Гід" і "Субота", україномовні - націоналіст і командир "Серпень", доброволець-музикант з елітної сім'ї "Мажор" та сільський вуйко з Миргорода "Старий". Російськомовні персонажі - принципово російськомовні, за весь фільм вони не скажуть українською жодного слова, окрім підспівування пісні. Україномовні ж переходять на російську, коли треба та цитують дітям на пам'ять Пушкіна (націоналіст "Серпень", щоб допомогти здати доньці домашнє завдання з російської мови). Останній персонаж, "Старий", є класичним ще з радянського кіно образом "недалекого х..хла-селюка" - не дуже розумний любитель випити горілки, який має погану жінку і є єдиним об'єктом кпинів та жартів інших персонажів. Двоє інших україномовних, "Серпень" та "Мажор", гризуться між собою на тему лібералізму та націоналізму, і тому їх регулярно мирить спокійний "Субота".
Самі теми розмов різноманітні - від особистих спогадів до основ української державності, від толерантності до націоналізму, правда багато діалогів виглядає абсолютно "книжними", вони просто не відповідають обставинам та образам героїв. Ну і до того ж всі "філософські" практично закінчуються нічим - "Серпень" та "Мажор" так і не доходять згоди щодо принципів розбудови країни, а діалог всієї команди на тему "за що воюємо" затихає на "в країні нема доріг" і питання так й зависає в повітрі без відповіді, органічно доповнюючись дворазовим нагадуванням командира, що вони воюють не лише з росіянами, а й зі своїми, українцями, тому "не все так однозначно".
Якщо поглянути на "фільми про війну", яких завдяки буремній історії людства знято чимало, можна помітити, що всі вони несуть в собі якесь послання глядачу. Їх можуть знімати як "агітки" за наших і проти ворогів (що робили в усіх країнах, що брали участь у війнах), або як абсурдну пропаганду (чим славились тоталітарні режими від Третього Райху і СРСР до сучасних Північної Кореї та КНР). Їх можуть знімати як життєві драми, які розкривають життя і долю якихось персонажів, або ж як готовий навчальний матеріал для школярів, в якому пояснюють суть певних подій чи життя певних визначних осіб. Їх можуть робити навіть як розважальні бойовики, де війна виступає лише "заднім планом" (як це робить Голлівуд в екранізаціях коміксів "Марвел"). Таким чином головне у фільмі про війну - з розрахунку на кого його знімали і що цій цільовій аудиторії хотіли донести. Проте для чого і для кого знято "Кіборгів" - я так і не зрозумів.
Наша "недовійна" давно поділила суспільство на три нерівні частини:
- безпосередніх учасників (солдати, їхні сім'ї, мешканці територій, через які йде лінія фронту) - їх найменше, в цілому це лише кілька відсотків населення України.
- тих, хто цю війну пропускає через себе (численні волонтери та учасники волонтерських рухів, лікарі та інші близько причетні категорії) - таких, наскільки я можу оцінити, не набагато більше за першу категорію
- тих, кого війна практично не торкається - це більша частина населення.
Першим двом категоріям ніяких фільмів не треба - вони цій війні так чи інакше щодня дивляться в очі. Саме на останню частину зазвичай орієнтуються всі фільми про війну. Мета різна - мобілізувати, пояснити, навчити чомусь. Проблема в тому, що саме цій третій категорії у фільмі дивитися нема на що. Мобілізувати? У фільмі навіть агресор відсутній - про Росію не згадують, росіянин лише один, і той "обманом вивезений на фронт". Війна у фільмі не пояснюється ніяк - вона просто існує десь там поза розмовами героїв, майже як "природне лихо". Пояснити? Більше за епізодичну роль з кількома словами в кінофільмі присутній цілий один герой з протилежного боку фронту - і той українець, технолог із заводу, якого "Серпень" не "перевиховує", а намагається довести, "які ми з тобою схожі". Якоїсь притомної, єдиної для всіх головних героїв, мотивації, чому вони опинились в цьому терміналі так і не висловлено, а спроба її якось побудувати обривається на тому, що в країні відсутні дороги. Просвітити? Старшокласник з цього фільму не винесе абсолютно нічого, окрім того, що якісь дядьки чомусь засіли в споруді, щоб гинути не виконуючи наказів командування не воювати через мінські угоди (це детально пояснює вище керівництво, коли приїздить на коротку сцену в термінал). Ну може ще зрозуміє, що у нас "громадянська війна" - раз вже з ворогів присутні лише українці і один випадково обдурений росіянин.
То на що в такому разі пішли два мільйони доларів, один з яких був з державного бюджету? Вбачається лише одне - "треба було щось зробити, бо народ вимагав". Тому зробили стрічку, яку буде зручно просувати в маси завдяки тематиці і при цьому вона не скаже нічого такого, що б могло зашкодити поточній лінії влади на "замирення з усіма". Якщо ідея була справді така - в такому разі вибір сценариста, Наталії Ворожбит, яка закінчила московський інститут і десять років працювала в Москві, створивши шість російських телесеріалів, в тому числі скандальну "Школу" Валєрії Гай Гєрманіки, після чого повернулась до України створювати сценарії та п'єси (обома мовами), можна визнати ідеальним. Вона, як правдива людина "двох країн", примудрилась написати сценарій на дві години про війну, практично нічого про цю війну не сказавши з того, що варто було б сказати.
![[info]](http://lj.rossia.org/img/userinfo.gif){kind=small}