Wed, Jun. 14th, 2017, 09:45 pm
Віталій Портников: "Колабораціоністи в Москві завжди плакали під українську мелодію"

Відомий політичний журналіст і телеведучий Віталій Портников розповів Karabas Live про те, що значить музика в його житті і в житті суспільства

Віталій Портников – популярний український журналіст і телеведучий, відомий своєю активною громадянською позицією і різкими, часто безкомпромісними, оцінками актуальних подій. Він послідовно захищає український національний вектор розвитку, при цьому міцно тримаючись своїх коренів і використовуючи історичний досвід.

Віталій навчався в МГУ і брав безпосередню участь в становленні демократичної преси в СРСР і УРСР в епоху перебудови. За часи роботи в «Молоді України» і «Независимой газете» брав інтерв’ю у багатьох визначних діячів радянського і пострадянського політикуму і культури, про що може розповідати годинами – яскраво і образно, як вміє тільки він.

Наша двогодинна бесіда, яка відбулася наприкінці травня в Києві, не оминула історій про відомих літераторів, поетів і артистів старої формації. Проте в її конспекті ми залишили насамперед те, що стосується теми музики та її ролі в житті людини і суспільства. Про музику і високу культуру Віталій може говорити із таким же захватом і знанням справи, як і про політику. Всебічно освічена людина в його розумінні – головний елемент побудови кращого суспільства майбутнього.

Про непереборну силу народної музики, радянську єврейську музику, культурну дипломатію, зв’язок літератури й музики, подорожі і відповідальність артиста перед суспільством читайте в нашому інтерв’ю.

Про вподобання

Жодна людина не зможе вам чесно сформулювати коло своїх музичних вподобань, тому що ці вподобання змінюються з часом, переходять в щось інше. І якщо цього не відбувається, значить, людина статична, вона не розвивається. Вона просто не існує як особистість. Я думаю, що для людей, які існують як особистість – а це більшість людей, з якими ми з вами спілкуємось, – це питання неоднозначне.

Про культуру в радянські часи

Моя юність припала на радянські часи, коли культурний світ був значно обмеженішим, ніж зараз, але при цьому в людей була ілюзія його наповненості. Мене завжди дивувало, що радянські люди серйозно вважали себе причетними до справжньої культури – притому, що культура в Радянський Союз приходила в дозованій кількості. Це приблизно як тобі демонструють частину торту і ти змушений собі казати, що це і є сам торт.

Величезна частина європейської симфонічної музики, геніальні диригенти, сучасні композитори – все це залишалось фактично за обрієм. Ми існували в анахронічному світі, де музика фактично закінчувалася в 40-50 роки. Класична музика з нашої точки зору просто не розвивалася. Я вже не кажу про популярну, де нав’язувались анахронічні форми поведінки радянської естради. Чи була це музика? Ну приблизно так, як живопис не був живописом, і як література не була літературою.

Про українізацію і силу народної музики

Введення квот на україномовну продукцію є позитивним кроком на шляху створення власної цивілізації. В Україні не може бути примусової українізації. В Україні може бути тільки примусова русифікація.

Русифікація території, де живе український народ, відбувалася сторіччями. Проте жодні спроби Російської імперії не могли витіснити з цього цивілізаційного простору українську народну музику. Тому що народна музика не підвладна жодним асиміляціям.

Людина – яких би політичних поглядів вона не притримувалася б – ніколи не обере чужу народну музику за свою. Ось тому українці-колабораціоністи, які віддано служили російському режиму і хотіли робити кар’єру в Москві, завжди плакали, чуючи українську народну мелодію. І ось чому я завжди сприймав як власні єврейські, а не українські чи російські народні пісні. Тому що це на рівні підсвідомості відбувається. На рівні внутрішнього відчуття. Це просто те, що дає людству музика. Вона не дозволяє самого себе обманювати.

Про єврейську музику

Якби я почав ділитися враженнями юності, я мав би сказати, що це був органічний музичний світ, а це було не так. Я бачив лише частину картини. Знаєте, коли я вперше приїхав до Ізраїлю, то придбав 100 дисків єврейської музики — народної і сучасної ізраїльської популярної музики. Тому що я всього цього просто не чув. Хоча мав би.

Я відновлював своє знайомство з єврейською музикою – із сучасною ізраїльською музикою – майже з нуля. Тому що тоді навіть звичайне виконання народних пісень – навіть великими співаками, які жили тут, в Радянському Союзі, чи потім емігрували – було заборонено. Я говорю про геніального тенора Михайла Александровича, одного з кращих камерних співаків свого часу. Про Нехаму Ліфшиц, яка померла буквально кілька днів тому в Ізраїлі. Я їх слухаю на платівках не на 33, а на 48 обертів. Тому що на 33 вже не записували. І це було щастя, що ці платівки зберіглися в моїй сім’ї. Але це була моя власна музика. Музика, яка відповідала рухам мого власного серця. І таких прикладів я можу вам навести десятки.

Про радянську єврейську музику

Цікаво, серед перших пісень ізраїльських поселенців і солдатів в часи війни за незалежність і будівництва ізраїльської державності були радянські пісні, написані в 30-ті роки. Тому що це є єврейська музика! Вона називалася радянською піснею, але це була музика, написана єврейськими композиторами! Дунаєвський, Блантер, Покрас – це єврейські композитори! Тому ізраїльтяни сприймали ці пісні як свої.

Про цілющу силу музики

Музика – це ліки для душі. Восени і взимку я слухаю переважно симфонічну музику – вона дає саме той настрій, що дозволяє почуватися добре в цю пору. При цьому це мають бути саме композитори з півночі – (Ян) Сібеліус, (Едвард) Гріг. В них є потрібне відчуття. Не скажу, що якби я жив в якомусь теплому кліматі, я би не слухав симфонічну музику – вона сприяє відновленню сприйняття.

Музика універсальна і вічна. Навіть популярна музика може бути такою. Я нещодавно дивився запис концерта Адріано Челентано в амфітеатрі Верони. По-перше, треба мати сміливість і впевненість, щоб виступали представнику поп-культури в такому місці, де раніше проводились лише симфонічні концерти, ставились опери. По-друге, на концерті було багато молодих людей, які з ентузіазмом підспівували його старим хітам. Така музика може пережити кілька поколінь.

Про дитинство

В мене було класичне київське дитинство 70-х років. В якомусь розумінні — класичне єврейське дитинство. Як будь-якою єврейською дитиною, мною опікувалися не тільки батьки, але й бабусі і сестри моєї бабусі. В них була класична радянська бібліотека з великою кількістю книжок, зібрань творів, енциклопедій. Я тільки з роками зрозумів, що це було не просто сидіння серед книжок, а до певної міри виховання. Тому що дитина сприймає світ, в якому вона живе, через книжки, які їй пропонують. І я думаю, що я сформувався саме як особистість дякуючи тому, як мої родичі, мої батьки, обирали для мене книжки.

Про творчу мету

Я давно зробив для себе два прості висновки. Перший: людина має обирати не кар’єру, а мету. Друге: я навряд чи зможу прожити все життя в такому жахливому світі, який називається Радянський Союз і який знищує все живе навколо себе. І найбільше я хотів двох речей: щоб Радянського Союзу не було і щоб Україна була незалежною державою. І що ЦЕ має бути моєю творчою метою, а не чим я буду займатися.

Про Мстислава Ростроповича

Колись для газети «Молодь України» я робив інтерв’ю з Мстиславом Ростроповичем. Я хотів, щоб цей матеріал став автографом цього видання. Це відбулося в його перший приїзд до післяперебудовної Росії – здається, в 90-му. Про що ми розмовляли? Про життя, про музику, про його ставлення до всіх тих процесів, які тоді відбувалися. Я не відчував себе людиною, яка може вільно розмовляти з Ростроповичем про музику. Він мене тоді цікавив саме як знакова для Росії, для СРСР постать.

Я тепер прекрасно розумію, що з ним можна було стільки про що поговорити! Про сучасну музику, про класику, про те як ставляться опери, як вони перетворюються в театральну виставу – стільки було різних тем, але ми від всього цього були безмежно далекі тоді. В той час для мене було важливо, що Ростропович зміг кинути виклик режиму і приїхати в Росію з Галиною Вишневською – яка теж абсолютно відверто говорила все, що вона думає про радянських правителів.

Про культурну дипломатію

Виступи українських артистів в Росії не мають ніякого відношення до культурної дипломатії. Ми знаходимося з Росією в стані неоголошеної війни. Поїздки артистів до країни, яка напала на їхню країну, є виявом неповаги до самих себе. Ніякими культурними дипломатами ці люди не є. Вони є звичайнісінькими колаборантами і зрадниками. І мерзотниками. Треба їм так це і говорити! Коли ці люди видають намагання заробити гроші і бути частиною культурного поля країни, яка вбиває їхніх співгромадян, за «дипломатію», вони фактично зраджують музику. І все. Тут більше нема про що говорити.

Україна пускає до себе російських музикантів, які не порушують українських законів. Музикант – такий самий громадянин, як будь-яка інша людина. Вміння співати, танцювати або малювати не відміняє поваги до закону. Для російського громадянина, який приїздить до України, намагання зустрітися з українською публікою – це вчинок. Вчинок, який має супроводжуватись розумінням того, що він таким чином висловлює протест проти загарбницької і людиноненависницької політики власного уряду. І акцептації цієї політики власним суспільством, яке поки що не зробило нічого для демонтажу агресивного політичного російського режиму, і таким чином проявляє себе як спільник цього режиму.

Про відповідальність

Ми маємо добиватися, щоб осіб, які порушують український закон, не допускали на територію Європейського Союзу. За війну треба відповідати. В тому числі і деградацією власного мистецтва. А росіяни, які не бажають порушувати закон, вони можуть сюди приїздити. Хоча я б на їхньому місці цього не робив, якщо вони не поділяють цієї позиції. Тому що це нечесно.

Вважати, що якщо він музикант, то має бути ідіотом – це неповага до людей. Люди, які висловлюють таку позицію, висловлюють неповагу до мистецтва як до такого. Наявність у людини творчих задатків автоматично не робить її ідіотом. І тому вимоги до будь-якого громадянина мають бути однаковими. Поза залежністю від того, є ця людина виконавцем популярних пісень, грає вона на скрипці чи грає вона в футбол. Я взагалі не розумію такого ставлення – воно принизливе.

Про подорожі

Якщо це якісь європейські міста, я ходжу до концертних залів, на виставки. В Італії і на Середземномор’ї мені подобається просто ходити і знайомитися з музикою, яку співають на вулицях прості люди. Звичайно, що південні народи більш експресивні, в них інші культурні традиції, зокрема й вулична музика. Так краще розумієш «душу» народу.

Про музику в літературі

Я здавна люблю португальську музику фадо, люблю Амалію Родрігеш. Люблю просто ходити в Лісабоні чи Коїмбрі на різні музичні – здебільшого не туристичні – виступи співаків фадо. Дуже різних: ви знаєте, що там різні традиції – чи я би сказав, презентації – цього міського романсу. І дуже цікаво за цим спостерігати.

Ця музика певної міри надихнула мене на написання роману «Евора», який присвячений намаганню зрозуміти тугу португальської душі. Роман вийшов в світ саме того дня, коли португалець Сальвадор Собрал переміг на «Євробаченні». Для мене це дуже цікавий і переконливий збіг. Тому що я можу цей роман презентувати під музику фадо.

Про дебют в художній літературі

«Евора» — це не тільки португальська історія, це і українська історія. Це єврейська історія. Тому він одночасно може існувати в українському мовному просторі, в португальському і в мовному просторі івриту. Тому що це синтетична річ. Як до речі, й музика фадо, тому що вона базується ще й на традиціях Іберійського півострова, коли там жило кілька народів, існувало кілька релігій, традицій — бразильської, португальської, сефардської. Це створило певну особливу традицію в музиці й літературі.

Моя книжка про кохання, яке може пережити сторіччя і дарувати щастя через 300-400 років вже іншим людям. Я взагалі вважаю, що кохання – як і в цілому музика, як і поезія – це універсальна цінність, яка переживає і відтворює саму себе.

Це не політичний роман. Це роман про несподіване кохання, яке приходить тоді, коли ти його не очікуєш. Про те, як з нещастя може народитися щастя. Хоча й тужливе і можливо не таке, яке ми хотіли би бачити, але яке залишає гірко-солодкі спомини.

Про майбутнє України

Розподіл в сучасному суспільстві дуже простий. З одного боку люди, які чітко усвідомлюють, що Україна – це самостійна держава, яка знаходиться в стані війни з Росією, і головним завданням якої є жорсткий впевнений опір агресії. З другого – люди, які вважають, що можна не зважати на війну і жити, мов нічого не сталось. Позиція цих людей буде обов’язково спростована самою історією. І стане для них таким величезним нещастям, яким стала для тих частин окупованих територій Донецької і Луганської областей і Криму російська агресія.

За нерозуміння того, що з ними відбувається, люди завжди платять життям, здоров’ям, відсутністю перспектив та іншими очевидними історичними проблемами. Але тим, хто впевнено дивиться в майбутнє, теж треба чітко усвідомити, що вони живуть в бідній країні, яка має розвиватися за європейськими цивілізаційними стандартами і багатою швидко не стане. І нічого в цьому такого поганого немає.

Треба розуміти, що історичний процес – це на десятиріччя. Звичайно, сучасні українці середнього віку не побачать багатої країни. Але їх діти чи онуки мають хороші шанси. Я розумію, що жити історичними процесами і десятиріччями важко, людина хоче всього й зараз. І коли їй в 35 років говорять, що і в 75 років вона швидше за все буде бачити те ж саме, тільки з певними змінами, то їй це неприємно чути. Але набагато гірше жити в ілюзіях, ніж в свідомому розумінні реальності.

джерело

 

Wed, Jun. 14th, 2017, 06:07 pm
[info]vinogradov49

портников разве украинец?Я знаю 100% что он жыд и открытый педераст к тому же..

Wed, Jun. 14th, 2017, 06:15 pm
[info]robofob

Ну, грубо говоря, да. Другими словами, без трусов я его не видел, так что именно эти два пункта тревожат мою любознательность. С остальным согласен :)